-19-

Свято Маркуса минуло саме так, як Ада й хотіла. Без зайвого шуму, без пафосу й надмірної метушні. Було тепло від усмішок сина та рідних, по-домашньому затишно та спокійно.

Невеличкий ресторанчик наповнювався дитячим сміхом, дзенькотом посуду й ароматом солодощів. Маркус бігав між столиками, раз по раз підбігав до неї, щоби щось показати, щось спитати або просто притиснутися на секунду. Так, ніби перевіряв, чи вона поруч, чи нікуди не зникла. Він сумував за нею, зрештою, як і вона за ним. Щодня і щохвилини. 

— Мамо, дивись! — вигукнув він, підстрибуючи й тримаючи в руках ту саму машинку, котру вона йому купила. 

Ада усміхнулася трохи втомлено, але з тим особливим теплом, яке з’являлося в її душі лише тоді, коли вона бачила щастя власної дитини. Його усмішка, сяйво в очах приносили їй радість. 

— Подобається? — спитала вона, хоча й без того знала відповідь.

— Дуже! — очі Маркуса сяяли. — Це найкращий день народження!

І в ту мить їй захотілося повірити, що все справді добре: що вона впоралася, що все зробила правильно, що вкотре довела собі та іншим, що вона хороша матір. І влаштувала найкраще свято для свого чада, яке лиш могла. 

Зрештою, гості виглядали задоволеними: хтось жартував, хтось піднімав келихи з соком, хтось робив фото. Маркус бігав туди сюди, отримував подарунки, привітання і дарував усім свою усмішку. 

Все було добре ззовні, та всередині, глибоко в душі, їй не було спокою. Ада ловила себе на тому, що постійно оглядається й прислухається, ніби чекала, що щось піде не так. Що хтось з’явиться невчасно, тут, де її син святкує своє день народження і зіпсує його. А їй би цього дуже не хотілося. Як і псувати настрій собі та іншим кислою мармизою. Тому, вона взяла келих з соком і пішла дякувати гостям за присутність та подарунки. 

На якийсь час Ада зайняла руки та голову веселощами: вона багато розмовляла з подругою Мариною, з батьками та друзями, танцювала та обіймала малого іменинника, але потім знову повернулася до своїх важких дум.

Телефон мовчав у сумці, але вона все одно раз по раз торкалася його, перевіряючи, чи він на місці. Повідомлень з невідомого номера більше не надходило, і від цього чомусь ставало лише тривожніше. 

Костянтин.

Його ім’я вперто виникало в думках. Спокійний голос, уважний погляд і та фраза в кав’ярні, яка не давала спокою.

“Звідки він знав про Маркуса? Хто йому сказав? І чому саме зараз? Чому на співбесіді промовчав? Він знав про це вже тоді чи ні?”

Вона намагалася відігнати ці думки, коли син потягнув її за руку, бо настав час задувати свічки. Ада стала поруч, дивилася, як Маркус зосереджено набирав повітря, як надувалися його щоки, а очі блищали від щастя. Вона аплодувала разом з усіма, сміялася, обіймала його. І знову думала, що заради цього варто терпіти все. І повторити свій шлях знову. 

Та щойно святкова метушня трохи вщухла, у голову настирливо повернулося інше ім’я.

Кирило. 

Понеділок був уже надто близько. Вона уявляла офіс, робочий стіл, його присутність поруч. Його голос, який впізнавала з першого слова. Його звичку стояти надто близько, говорити надто впевнено і дивитися так, ніби між ними нічого не закінчилося.

“Як із ним поводитися? Холодно? Байдуже? Формально? А що, як не вийде? Що, як він знову спробує залізти туди, куди йому вже давно не було дозволено?”

Ада зробила ковток соку й відчула, як напружилися плечі. Вона не хотіла скандалів, не хотіла сцен, не хотіла, щоби минуле знову мало над нею владу. Аби минуле панувало над майбутнім, диктувало умови та змушувало її оттак щодня переживати весь біль, якщо не фізично, то в своїй голові. 

Свято добігло кінця. Гості розійшлися. Маркус, втомлений і щасливий, заснув дорогою додому просто в неї на руках. Ада обережно вклала його в ліжко, накрила ковдрою й ще кілька хвилин сиділа поруч, слухаючи рівне дитяче дихання.

— Все буде добре, — прошепотіла вона сама до себе. — Я впораюся.

Вона мусила бути сильною та відважною. Якщо не заради себе, то заради нього. 

Телефон завібрував так несподівано, що вона здригнулася. На екрані з’явилося нове повідомлення з того ж невідомого номеру.

“Сподіваюся, день народження вдався. У понеділок поговоримо”.