-18-

На мить світ ніби завмер, зупинився , а разом і з ним і Ада. Шум у кав’ярні притих, а гарячий біль від пролитого напою відступив, поступившись ніяковості й внутрішній паніці. Серветки в його руках здалися їй безглуздо близькими, як і сам він — занадто близько, а його рухи надто інтимні, хвилюючі. 

— Ви… — почала вона і тут же зупинилася, ковтаючи слова. — Нічого страшного. Я сама не дивилася, куди йду.

Костянтин різко прибрав руки, ніби усвідомив, що перейшов якусь невидиму межу. Випрямився, уважно оглянув її з ніг до голови, зосереджено і трохи винувато.

— Перепрошую, Аделаїдо, — промовив він уже спокійніше. — Я справді не очікував… Такої зустрічі. Ви не обпеклися?

— Ні, — вона похитала головою, машинально розглядаючи темну пляму на пальті. — Здається, ні.

Хоча серце гупало так, ніби вона щойно пробігла марафон. 

Чудово. Просто ідеально. Спочатку загублений гаманець, тепер — кава на одязі й несподівана зустріч із керівником посеред кав’ярні. День не перестає дивувати. 

— Дозвольте, я… — Костянтин кивнув у бік баристи. — Зараз візьму ще серветок. І каву, якщо вже на те пішло, за мій рахунок. 

— Не варто, — поспішно відповіла Ада, відчуваючи, як щоки зрадницьки червоніють. Його погляд огортав теплом та змушував думати про неприйнятне в даній ситуації, — Я тут, власне, через інше…

Вона зупинилася. Зізнаватися босові, що забула гаманець у кафе, було якось… надто особисто. І трохи соромно, бо якщо вона така розтяпа, що загубила власну річ, то як їй довіряти роботу у фірмі? 

Костянтин знову уважно подивився на неї, трохи нахиливши голову і в уяві Ади за цим жестом слідував поцілунок. Чому? Вона сама не розуміла, та цей чоловік неймовірно вабив її ще до того, як став її босом. 

— Ви щось загубили? — спитав Костянтин, ніби між іншим, але в його голосі не було насмішки.

Ада зітхнула. Брехати не було сенсу. 

— Так, гаманець. Я була тут трохи раніше… — вона кивнула у бік каси. — Здається, залишила його тут.

— Зараз з’ясуємо, — без зайвих слів відповів він і звернувся до баристи.

Кілька секунд, які тягнулися вічністю. Ада стояла поруч, стискаючи ремінець сумки, і ловила себе на дивному відчутті: їй не хотілося, щоб ця сцена виглядала жалюгідно. Не перед ним. Їй хотілося, аби взагалі такої ситуації не було, і їхня зустріч поза офісом мала б інший відтінок, запах та смак. Можливо, і дурною була ідея влаштовуватися на роботу до Руденко? 

— Є, — пролунало з-за каси.

Бариста дістала з-під стійки знайомий гаманець. Ада мало не видихнула вголос від полегшення.

— Це мій! — сказала швидше, ніж встигла подумати.

Костянтин усміхнувся  коротко, ледь помітно, але в цій усмішці було щось тепле, заспокійливе.

— От бачите, — мовив він. — День усе ж не такий поганий.

Він простягнув їй гаманець. Ада взяла його, й їхні пальці на мить торкнулися одне одного. Лише секунда, але чомусь цього вистачило, аби всередині в неї все стиснулося, і приємна хвиля огорнула її з ніг до голови. 

— Дякую, — тихо сказала вона. — І, вибачте за незручності.

— Ніяких незручностей, — відповів він і відступив на крок. — Тим паче, тепер я знаю, що ви вмієте зникати з офісу так само швидко, як і з’являтися.

Він сказав це ніби жартома, але Ада насторожилася.

— Перепрошую? — перепитала вона.

Костянтин на мить затримав на ній погляд. Уважний. Надто уважний.

— Нічого, — промовив він після паузи. — Побачимося в понеділок. І… — він вже повертався до виходу, коли додав: — Сподіваюся, ваша свято сьогодні мине без нових пригод.

Двері кав’ярні зачинилися за ним. Ада продовжувала  стояти, стискаючи гаманець у руці, й відчувала, як усередині наростає дивне напруження. Вона глянула на екран телефону, і він блиснув новим повідомленням з невідомого номеру.
“Машинка — гарний вибір. Не забудьте забрати подарунок”.

Ада повільно підняла погляд і глянула на двері кафе та за ними вже нікого не було. 

— Звідки він взнав?  — прошепотіла вона.