-16-

       Кілька секунд Марина мовчала, обдумуючи почуте й в слухавці чулося лише її важке дихання. Здивована вона була вочевидь не менше, ніж сама Ада. Бо відколи Самойленко зник з радарів, жодна з них не бачила його і не чула. 

— Ти… ти впевнена?

Голос Марини видався Аді якимось надто сумним та стривоженим, але вона не надала цьому значення й поспішила відповісти:

— Впевнена. 

— Де ти його бачила? На вулиці? Бо знаєш, здаля всяке може примаритись, — занепокоєно промовила подруга.

— Якби ж то.

Ада хитнула головою, й відійшла в наступний ряд з іграшками. Привітна, але наполеглива дівчинка консультант вже ходила за нею хвостиком, бажаючи допомогти. Але Ада не хотіла, аби вона стала свідком її розмови з Мариною. 

— Я б дуже хотіла, аби мені примарилось. — Ада стиснула вуста докупи та проковтнувши власне хвилювання, додала, — Він працює в Івент-груп, Маринко. Ще й якийсь начальник. Точніше, — Ада знову втомлено зітхнула і перейшла в інший ряд, — Він буде і моїм начальником. І перше моє завдання — спільний проект з ним. 

Цьому факту, мабуть, Ада найбільше не була рада. Бо одна справа — працювати в одному офісі та перетинатися інколи і зовсім інша — працювати над однією і тією ж справою. Чи зможе вона? Чи вистоїть перед демонами минулого? А Кирило? Що він робитиме: знову буде її провокувати… чи… цілувати?

— Отакої! 

— Так-так. Я сама досі знаходжуся в стані шоку. 

На межі прірви. В розпачі. Загублена. — хотілося додати їй, та вона промовчала. І так сама себе накрутила, не варто й інших нервувати. 

— І що тепер, ти відмовишся від роботи? 

Така думка блукала в голові у Ади, але вона її швидко відкинула, зрозумівши, що просто не зможе пробачити собі, якщо так легко опустить руки. Без боротьби, навіть не спробувавши. 

— Ні, що ти! Ніколи. — поспішила заспокоїти подругу вона, — Принаймні, не через нього. Це такий шанс — один на мільйон. 

І симпатичний бос тут, звісно ж, ні до чого. 

— От і правильно, подруго. Він не був гідний тебе ані тоді, ані зараз. 

— Марин… 

— Знаю, знаю. Але я не зміню свою думку, щодо того, що Самойленко твій — козел. Накаламутив води, а потім в кущі.

— Він не знав про вагітність. І ні до чого мене не змушував, сама знаєш. 

— Все одно, козел. Кинув тебе, вигадавши якусь нісенітницю. Навіть не вислухав, не спробував зрозуміти, почути. Козел він і я своєї думки не зміню, — рішуче та суворо мовила Марина. 

— Гаразд, гаразд, люба, не гарячкуй. 

— Добре, не буду. І що плануєш робити? 

Ада ще не знала відповідь на це питання, але щиро сподівалася, що вигадає щось за вихідні. Бо ігнорувати Кирила не вийде. Як мінімум до кінця першого спільного проекту. 

— Поки що не знаю. 

— Про сина розповіси?

— Нізащо! — мало не викрикнула Ада та вчасно себе стримала. — Маркус — лише мій і так залишиться назавжди. 

— Ну-ну. — з сумнівом в голосі, промовила Марина. Вона не вірила, що такий секрет можна зберігати вічність. Як мінімум, малий Маркус росте швидко й з часом захоче побачити власного батька. І страхи та образи Ади, тоді, не матимуть жодного значення. Але чи захоче цієї правди Кирило?