-15-

— Привіт! — звучало щасливе привітання в слухавці. Марина завжди була дівчинкою феєрверком й практично ніколи не сумувала. Принаймні, Ада не пам'ятала, аби коли-небудь бачила її в поганому настрої. 

— І тобі привіт! 

— А чого так не весело? — поцікавилася Марина. Вона добре знала Аду, адже за роки дружби вони стали практично що сестрами. — З Маркусом щось трапилося чи ти просто втомилася?

Ада зітхнула та штовхнула скляні двері перед собою, заходячи в величезний магазин з дитячими іграшками. Подумки, набиралися сил, аби розповісти Марині про Кирила. Їй варто було з кимось поділитися й Марина — ідеальний слухач. Зрештою, вона краще зрозуміє, аніж ненька. 

— Втомлена. — зізналася Ада.

— Підготовкою свята? — запитала Марина й поспішила додати, — А де це свято буде, до речі? Ти мені забула адресу скинути. А я вже сто років в місті не була. 

Після закінчення університету Марина виїхала за кордон. Спочатку на навчання, а потім й на роботу. Її батьки були більш заможними, аніж батьки Ади й зуміли допомогти донечці влаштуватися там, де їй подобалося. І ось, вже кілька років Марина жила у Відні. Додому приїздила у відпустку та на свята, іноді на вихідні, аби побачитися з родиною та друзями. 

— Вибач, закрутилася. Скину, як тільки побалакаємо. — Ада знову зітхнула, прикушуючи губу. Ніяк не могла наважитися сказати про колишнього, хоч сама хотіла цього. Тримати все в собі було надто нестерпно. 

— Гаразд. Бо я вже подарунок купила для малого, й хочу бачити його реакцію. Впевнена, йому сподобається. З самого Відня притягнула. 

— Для чого, Марино? Ти його розпестиш. 

На відміну від Марини, Ада не могла дозволити собі надто коштовні подарунки для сина, хоч дуже старалася дати йому все найкраще. 

— Я хрещена, і тітка. — заявила подруга. — Мені можна. Чи мене вже позбавили статусу? — жартома запитала Марина. 

— Дурниць не кажи. 

— Всяке буває. Я просто хвилююся. — серйозним тоном додала Марина, викликаючи в Ади відчуття сорому.

Ну справді, що це вона? Подруга хоче як краще, й завжди старається прийти не з пустими руками, а вона ще й незадоволена. — пожурила себе подумки Ада. 

— Вибач, я просто втомлена й трішки схвильована. Не зважай. 

Повз Аду пройшла привітна дівчинка консультантка, змушуючи всміхнутися у відповідь та кивнути головою на пропозицію дівчини. Та пропонувала свою допомогу у виборі презенту. 

— Не хвилюйся, свято пройде, як треба. Впевнена, що Маркусу сподобається. Для нього взагалі найголовніше — це твоя присутність. 

Марина практично завжди знала, що та як варто сказати, аби Ада заспокоїлася. Здавалося, що подруга знає її краще, аніж вона сама. Дивно, що подруга не обрала професію психолога, враховуючи її здібності відчувати людей. 

— Та я хвилююся не через свято. 

Оглядівшись довкола, Ада стишила тон та перейшла до іншого ряду з подарунками. Там було менше відвідувачів, й відповідно, зайвих вух. 

— А що тоді? Щось з батьками?

— Ні, що ти! 

— А що тоді? Тебе не взяли на роботу? 

 Марина знала про мрію Ади працювати в “Івент-груп” та підтримували всіляко. Хоча, час від часу пропонувала відкрити свою фірму. Маленьку, але свою. З талантом Ади організовувати різноманітні заходи, й в першу чергу святкування, було б гріхом не спробувати створити щось своє та унікальне. 

— Якщо так, то не біда, я готова інвестувати в тебе. Ти ж знаєш. 

Ада була вдячна подрузі за підтримку, але не бажала переводити їхні відносини в площину бізнесу. Бо де гроші — там немає дружби. 

— Знаю й вдячна тобі за це. Але вкотре відмовлю. 

— Яка ж ти вперта! 

— Яка вже є. 

— Гаразд, не робота, то що? Кажи, бо я тут вже палаю від цікавості. 

Вдихнувши та різко видихнувши, Ада промовила:

— Кирило. 

— Що? Хто? 

— Самойленко. Він повернувся в місто.