-12-

— Йому? 

— Так, йому. — повторив малий, задираючи ніс. Вочевидь, гордився своїм вчинком. Невже її синочок росте розбишакою?

 — Гаразд, йдемо пити чай. — Ада відпустила малого та рушила у бік кухні. Маркус пішов слідом, знаючи, що від розмови не втекти. А заодно вдасться й попити чаю зі смаколиками. 

Ввійшовши на кухню, де досі смачно пахло після маминих старань, Ада задоволено всміхнулася, радіючи, що ненька інколи до них заходить й балує своєю турботою. Включивши електрочайник, вона дістала з шафки солодощі, а з холодильника кілька бендериків з м'ясом. Розклала все на тарілочки на столі, запрошуючи сина до частування. Коли чайник закипів, вона неспішно розлила окріп до кружок, де вже були чайні пакетики, лимон та мед. 

— І хто ж цей нещасний, котрому гірше, аніж тобі? — взявши кружку до рук, запитала вона. Погляд не відводила, пильно вдивляючись у вічі синочка, котрі так були схожі на очі того, хто вкрав її серце та спокій. Того, хто клявся в коханні, обіцяв зорі з небес, а потім взяв й вирвав серце з грудини. Вбив, розтоптав своєю недовірою. 

— Антон, — зрештою пробурчав малюк, тягнучи руці до бендерика. Взявши його до рота, став повільно пережовувати, хмурячи при цьому лоба. І робив малий Маркус це точнісінько так само, як і його батько. Від чого в Ади завше щемило у грудях, й не прохані сльози збиралися в куточках очей. 

— Але ж ви наче дружили? — Здивуванню Ади не було меж. Вона знала про Антона з садочка, й просто їхню дружбу. Малий Маркус практично одразу знайшов спільну мову з веселим Антоном й вони навіть за партами сиділи разом. Разом ходили в їдальню та виконували різноманітні завдання нянечок також разом. І жодного разу син не скаржився на Антона, а тут раптом — сварка, бійка. 

— Ні. — буркнув малюк, пережувавши смаколик. — Він мені не друг. Більше. Він… — малюк глянув на Аду, потім опустивши погляд на чашку з чаєм, прошепотім, — Він поганий. 

— І чому серденько, він раптом став поганий? — Ада вже знемагала від цікавості, в душі маючи надію, що хлопчаки просто не поділили якусь іграшку, як це часто буває у дитинстві. 

Та відповідь сина її спантеличила. 

— Бо він сказав, що мій тато ніякий не космонавт. Що він просто мене не любив і тому не живе з нами. 

Отакої…

У Ади тьохнуло серце. На очах таки виступили підступні сльози. 

Колись, коли Маркус вперше сказав тато й потягнувся до незнайомого чоловіка на вулиці, Ада думала, що не витримає й розридається посеред парку. Лише турбота про сина змусила її тоді не ревіти, а вигадавши першу-ліпшу байку, сказати сину, що його татко — космонавт. Маркус звісно ж повірив. А хто б не повірив?! Будь-який хлопчик мріє, аби його татусь був кимось важливим, практично героєм. І щоб любив його незважаючи ні на що. 

— Сонечко моє, — Ада відклала чашку з чаєм, та встала з-за столу. Взяла малого на руки та всадили на коліна. Притисла до себе й прошепотіла відчайдушно:

— Антон не хотів тебе образити. Просто він не розуміє всього, маленький ще. — поцілувала малого в маківку, стримуючи сльози. — А тато тебе любить. Дуже. Просто він далеко й не може тобі про це розповісти. 

Та чи коли-небудь зможе, на жаль, Ада не знала. Бо розказати Кирилові про сина нині не наважилася б і під дулом пістолета.