-11-

— Мамо, мамочко! — маленький ураган вбіг до кімнати й заскочив на її ліжко. Ада навіть не встигла витерти повні сліз очі, та сховати засмучений погляд від маленького чоловічка. А тому, зітхнувши, повільно повернула обличчя до сина, натягуючи на вуста усмішку. 

— Так, любий, привіт. — вона підійнялася та сіла на ліжку, розкриваючи обійми для сина. 

Маркус пригальмував, й схиливши голову на бік, дивився на неї. Хмурив брови та морщив носик. Не зважаючи на свій юний вік він був дуже кмітливий. І допитливий. Його цікавило абсолютно усе. Можливо, саме тому було так важко нянечкам впоратися з ним. 

— Ти плакала, мамусю? — запитав, падаючи в обійми. Притиснувся близько-близько, й поклавши руку на щоку, додав:

— Бо я незабаром стану дорослий? 

Його дитяча логіка викликала в Ади широченну усмішку. На це раз — справжню. Вона притулила сина до грудей й поцілувала в пухку щоку. Ось він — справжній сенс щастя та доказ існування любові. Теплої, чистої, щирої, тієї, що не вимагає нічого, а лише дає. 

— А ти вже дорослий, котику? — запитала, продовжуючи всміхатися. 

— Звісно, мамочко. — малий відсторонився від неї, а потім зіскочив з ліжка та випроставшись, додав:

— Диви, який я великий, — малюк простягнув рученята вгору, окреслюючи свій зріст. Його впевненість та манера спілкування викликали в Ади радість, щоразу переконуючи її у правильності вибору — не переривати вагітність й народити дитя. Нині, вона вже не уявляла свого життя без Маркуса. 

— Справжній велетень, — сказала Ада, вставши з ліжка та обійнявши сина. Миті з ними вона вважала найціннішими, і часто картала себе за те, що не може щодня проводити з сином. Хоча і йому, малому та допитливому, корисно бути серед однолітків в садочку. — Як пройшов день в садочку? — запитала, беручи малого за руку та ведучи за собою на кухню. Їхні вечірні розмови про те, як пройшов день вже стали ритуалом. І навіть сьогодні, Ада не бажала порушувати цю традицію. Чорт з ним, з тим Кирилом. Її син найважливіший. 

— Все чудово, мамусю. — Маркус всівся на стілець за столом, склавши перед собою рученята. На правій руці Ада побачила чималий синець. Блимнула очиськами здивовано. 

— А це що таке? — її рука сама потягнулася до синця. Та щойно торкнулася пораненого місця, як Маркус зойкнув й зістрибнув зі стільця. 

— Боляче? — лагідно запитала, ловлячи малого на ходу. Він вже планував чкурнути у свою кімнату, чи ванну. — Звідти у тебе цей синець? — запитала, та малий відмовився відповідати. Чи не вперше таке трапилося з ними. І це викликало в Ади неабияке хвилювання. Син їй ніколи не брехав. 

— Синочку? — вона присіла біля нього та заглянула в очі. Там збиралися сльози. Їй і самій захотілося плакати через страх та невідомість. — Хто це зробив? Скажи правду. Я не буду сваритися.

Аделаїда злякалася не на жарт. Адже такий синець міг бути результатом того, що хтось з нянечок знущався з  її малятка. А потім ще й залякав, аби той нікому нічого не розповів. Надивившись колись новин та різноманітних передач для молодих мам, Ада знала та розуміла, які небезпеки можуть очікувати її дитя поза домом. Але ж і в хаті тримати його вічно не могла. 

— Йому все одно гірше. — зрештою буркнув малий, дивуючи Аду ще більше.