-10-

— Пробач… — усміхнувшись злегка тонкими вустами, промовив хлопець. — Я не навмисне. 

Ада кивнула головою, з розумінням. Але вимовити бодай щось, так і не змогла. Все ще була в полоні темних, наче ніч, очей. 

Тоді, втрутилася Маринка, рятуючи подружку від незручного моменту. 

— Мене звати — Марина. — вона простягла незнайомцю руку й він потиснув її. — А це, — вказала рукою на Аду. — Ада. 

— Кирило. — сказав хлопець, не відводячи погляду від Ади. — Приємно познайомитися, Адо. І ще раз пробач за те, що зіпсував сукню. 

— Пусте. — зрештою, вимовила Ада, відчуваючи, як червоніють щоки.

Вона не могла зрозуміти, що за чудасія відбувається з нею, і як можливо було так зависнути на одному незнайомцю. 

— Це лише річ. — знизала плечима. Хоча насправді сукню було шкода. Вона не була дорогою, але однією з перших, котру Ада придбала за власні кошти. 

— Але ти можеш загладити провину, — знову втрутилася Маринка, штовхаючи подругу ліктем в бік, — Наприклад, пригостити нас морозивом, чи тією ж цукровою ватою. — Марина вказала на кіоск в черзі біля якого вони стояли. 

Ада тикнула подругу під бік. Бо не планувала випрошувати щось в незнайомця. Вибачення їй було достатньо. Але от Маринка, вона ніколи не втрачала можливості познайомитися з кимось симпатичним та ще й отримати з цього вигоду. Але якщо для Марини це було легко та просто, оскільки вона вважалася справжньою красунею й користувалася популярність серед протилежної статі, то для Ади — навпаки. Адже практично всі їхні одногрупники мріяли зустрічатися з Маринкою — веселою, життєрадісною, готовою до авантюр дівчиною, а не з Аделаїдою — спокійною, тихою, скромною відмінницею, котру цікавили одні книги. 

— А давайте, — Кирило всміхнувся. Широко. І тепло залило грудну клітину Ади. Захотілося всміхнутися у відповідь та вона стримала себе. Бо сама собі починала здавалася дивакуватою. — сходимо в кафе. Я знаю тут одне не погане неподалік. Тільки, я не один. А з другом. 

— Як чудово. — радісно промовила Марина, киваючи головою. 

— То пішли. 

Кирило повернувся й махнув рукою своєму другові, котрий стояв метрів за двадцять від них. А тоді пішов до нього, запрошуючи й дівчат йти за ним.  

Ада вагалася, чи приймати запрошення незнайомця. Як ніяк, вона вперше його бачила, та й ім'я могло бути вигадане. Однак, відповісти щось чи запропонувати вона не встигла, бо Маринка (вочевидь повірила в знаки долі) вже за мить, не питаючи згоди Ади, тягнула її за собою. Туди, куди пішов хлопець. 

— Чур, мій той темненький, — змовницьки прошепотіла Маринка, коли вони майже підійшли до хлопців. 

— Марин… — зітхнула Ада, — Може не треба? Ми їх не знаємо. 

Та подруга її не слухала. Вона бачила ласий шматочок й хотіла його отримати. 

— То познайомимося. — промовила подруга й підморгнула. 

— Авантюристка, — тільки й встигла зазначити Ада, перш ніж її затягло у вир темних очиськ. 

Той день вони провели всі разом: Ада, Маринка, Кирило та його друг Богдан. Вони багато гуляли, розмовляли, сміялися та пізнавали один одного. Пізніше, ближче до вечора, Маринка запропонувала Богданові пройтися по набережній, а Кирило з Адою(котра зрозуміла натяк подруги й вдала, що втомилася) рушили у бік гуртожитку. 

Дорога до гуртожитку мала б зайняти всього хвилин двадцять, але Кирило, наче навмисно сповільняв крок, щоразу запитуючи Аду про її вподобання, розваги, заняття. Випитував все-все й кожен раз зазирав у вічі, очікуючи на відповідь. Мабуть, цим він і полонив серце юної, недосвідченої Ади. 

Провівши Аду до гуртожитку, Кирило попросив номер її телефону, і відразу запив в контактах, як “моя дівчина”. А потім, поцілував. Ніжно та лагідно, затягуючи Аду у вир незнаних досі почуттів.

 З того моменту, вони стали спілкуватися щодня, а вже за тиждень стали парою офіційно, повідомивши про це друзів. 

Ада щиро дивувалася тому, як швидко розвивалися їхні з Кирилом стосунки, та одурманена від кохання, вона не намагалася  зупинити ані Кирила, ані себе. Їй хотілося кохати й бути коханою, відчувати. І стати єдиним цілим якомога раніше. Здавалося, що доля приглянулася до неї й зробила подарунок, про який мріяла. Та згодом, рожеві окуляри спали, поранивши ніжне дівоче серце…

Та попри все, що відбулося, Ада не шкодувала. Не жаліла, що покохала, відкрила серце та душу, адже у неї тепер є маленьке диво — її сенс життя, її гордість і в майбутньому підтримка.