-9-

Непрохані спогади впали солоним дощем на її щоки й змусили серденько затріпотіти. Вкотре за сьогоднішній день. Та чи востаннє? Адже відмовлятися від такої роботи було б не розумно, а там, щодня буде він — її колишній. Її біль, її мука, причина її зневіри в коханні. Чи витримає вона? 

Важко зітхнувши, Ада витерла долонею солоність з щік та прикрила повіки, розмірено вдихаючи прохолоду, що лилася в кімнату крізь прочинене вікно. Вона спеціально його не закривала, аби жар від спогадів, що огорнув тіло відчувався не так гостро. Нестерпно. Бо варто було Аді згадати про дотики колишнього, нехай і короткі та хаотичні, пам'ять витягувала зі шкатулки те, що воліла б ніколи не знати.

І наче кадри з фільму, Ада знову переглядала своє недалеке минуле. Таке солодке й водночас болюче. Таке бажане, сповнене мрій та сподівань й водночас — руйнівне. 

Вона чудово пам'ятала той теплий весняний день, коли одногрупниця Марина запропонувала сходити в парк та поїсти морозива. А потім, ще й покататися на нових атракціонах. Після довгих, нудних пар — це було, як ковток свіжого повітря. 

Ада тоді вдяглася в новеньке платтячко персикового кольору та кросівки. До плаття пасували б чорні балетки, але дівчині хотілося гарно погуляти, а не мучити ніженьки й весь час думати про не зручне взуття. Та й гуляти дівчата збиралися лише вдвох, то ж чепуритися не було для кого. 

На відміну від Ади, Марина дарма часу не гаяла та одяглася, як справжня лялечка. На ній було приталене платтячко ніжно бузкового кольору, в тон йому босоніжки. Доповнював образ набір біжутерії — сережки-гвоздики, ланцюжок та браслет. А ще, Марина  встигла зробити собі макіяж та зачіску. 

— Якби не знала, що йдемо в парк, то подумала б, що ти на побачення зібралася. — пожартувала над подругою Ада. 

Марина усміхнулася, відкидаючи довгі темні локони, що впали на плече. 

— Ніколи не знаєш, де зустрінеш свою долю. — замріяно вимовила та. 

Ада приснула зі сміху. Бо коли подруга так говорила, ще й дивилася поглядом закоханої школярки, було важкувато сприймати її серйозно. 

— Звісно, Маринко, — смішкувато промовила Ада, беручи до рук сумочку, — В парку на кожному кроці можна зустріти Його. В черзі за цукровою ватою, наприклад. 

Марина скривилася. 

— Ти — зануда, Аделаїдо. — сказала, відкриваючи двері та виходячи з їхньої невеличкої кімнати, котру разом поділяли в гуртожитку. — Якщо сама не віриш в кохання з першого погляду, то іншим не заважай мріяти. 

Ада вірила в кохання. Вірила і хотіла сама закохатися, аби відчувати так звані метелики в животі. Проте, ніхто зі знайомих хлопців не вабив її так, як хотілося б. Та й всі вони були якимись звичними, простими. Аді хотілося чогось більшого. Чого саме — вона не знала. Принаймні доти, допоки й справді не зустріла Його. В тій же черзі за цукровою ватою. 

Стоячи поруч з Маринкою біля кіоску, де продавали цукрову вату, дівчата розмовляли, а ж раптом в Аду врізався незнайомець. Він ніс в руках два стаканчики з якимось напоєм, що віддалено нагадував апельсиновий сік й випадково(а може й не зовсім), вилив вміст стаканчиків на новеньке платтячко Ади. 

— Що за… ? — обурено скрикнула вона, відчуваючи, як прохолодна рідина просочує наскрізь тканину одягу. Підійняла погляд на винуватця й завмерла. Бо миттєво загубилася в його погляді. Навіть подих затримала мимоволі.