-8-

— Ти повернулася… — голос матері змусив Аду підняти голову та повернути її в тому напрямку, де стояла мати. Бо відколи Ада прийшла додому, так і сиділа, не роздягнувшись та не роззувшись, на диванчику у вітальні. Вона все ще перебувала в стані шоку від сьогоднішнього ранку. 

— Т-а-к… — протягнула втомлено під здивований погляд матері. 

— Що трапилося? Тебе не взяли на роботу? — в голосі неньки зазвучала тривога, і жінка пройшовши кілька метрів, сіла поруч з Адою на диван. Взяла її руки у свої, й заглянувши у вічі, запитала:

— Адо, серденько, що таке? Ти бліда, наче стіна. 

Ада гірко видихнула. Лише зараз зрозуміла наскільки сильно втомилася від того, що пережила. Адже не кожен день зустрічаєш колишнього. Та ще й в таких умовах. 

— І чого ти тут сидиш в одязі? — ненька оглянула її з ніг до голови, занепокоєно охкаючи. 

— Ой, мамо… — протягнула й закрила обличчя руками. Сльози покотилися з очей. Біль стиснув грудну клітину. І Аді здалося, що вона задихається. 

Вона плакала, тихо схлипуючи. Мама обійняла її, пригорнувши до свого плеча та ніжно погладжувала спину. Здається, ненька без слів зрозуміла, що відбулося щось дуже неприємне та дала Аді час, аби та заспокоїлася. І це, на диво, допомогло. 

Виплакавши чимало сліз, Ада глибоко вдихнула. В думках досі був хаос, та серце вже не так калатало в грудині. І страх від несподіваної зустрічі поволі відступив. На зміну йому прийшло занепокоєння. Вона мала щось вирішити й діяти, а не плакати, наче школярка. Зрештою, сльозами горю не зарадиш. Ніколи. 

— Тепер то скажеш мені, що трапилося? — ненька все ще була поруч й тримала її за руку, наче мале дитя. В дитинстві, коли Ада падала та розбивала коліна, чи коли її ображали однокласники, мати так само сиділа з донькою та заспокоювала її. І завше слухала. Та ніколи не дорікала. Кращої мами й годі було бажати. 

— Так. Звісно. — зітхнула Ада та спробувала зняти чобітки. Ними вона трішки намочила килим, а отже, доведеться прибирати. — Вибач за це. Просто, я не втрималася. 

Мати всміхнулася. Тепло та лагідно. 

— Дурниці, серденько. Це, — жінка вказала на килим, — лише річ. Ти — важливе. 

Мамина підтримка та турбота завше дарували Аді відчуття безпеки, тепла, дому. Вона щодня дякувала Всесвіту за таку маму, й рівнялася на неї. 

— Ти у мене надто хороша, мамусю. 

Скинувши чобітки, Ада віднесла їх в коридор. Знала пальто та шарф й повісила на гачок. А повернувшись, знову сіла на диван.  

— На співбесіду я встигла. Успішно пройшла її. і отримала роботу. Графік та зарплата цілком задовільні. Навіть, отримала можливість розпочати роботу не від завтра, а з понеділка. 

— Це ж чудово. Маркус буде щасливий, що ти залишишся на свято. 

— По-іншому й бути не могло. — всміхнулася Ада. 

— Що ж тоді тебе так засмутило? 

Відповідати на питання матері не хотілося. Зовсім. І не тому, що Ада ніколи не довіряла їй свої секрети. А тому, що боялася вголос озвучити реальність. Адже, якщо вдавати, що марева не існує, то воно зникне?

— Не “що”, а “хто”. — відтягуючи момент, Ада давала собі час приготуватися до реакції матері. Бо наперед знала, вона не буде рада такій новині. Зрештою, Ада теж не задоволена. 

— І? 

— Кирило. — насилу вимовила. — Він працює в фірмі Інвест-груп. 

Очі матері округлилися й стали схожими на дві монети найбільшим номіналом. На обличчі промайнула злість та обурення. 

— Лихий його приніс! — плеснувши в долоні, ненька встала з дивану й бубнячи під ніс прокльони, почала ходити кімнатою. А це вона знала лише половину історії. Абсолютно все, Ада не наважилася розказати. Ні матері, ні будь-кому іншому. Бо боліло. Досі боліло.