-6-

Вона не просто вийшла з кабінету Руденка, а вилетіла з нього, неначе куля з дула пістолета. Так швидко ще ніколи не прагнула опинитися вдома, у своєму ліжку та накритися ковдрою. Аби сховатися від цих очей, цих поглядів й більше ніколи не відчувати біль в грудній клітці. Біль, котрий вона так довго намагалася забути.

А як з ним працювати у парі? Це ж буде справжня катастрофа. Ні, вона повинна відмовитись. А як же, Костя? Він їй так сподобався. Як керівник, звісно. Дідько!

Аду переповнювали суперечливі відчуття, а ноги тряслися від одних лише думок в що може перетворитися її життя, якщо колишній буде поруч. Спогади зжеруть її зсередини. І не тільки вони. Сам Кирило, видно, не готовий до конструктивного діалогу. Лихий його приніс!

 — А ну стій!  — хтось рикнув зовсім поруч й схопивши за руку, потягнув за собою. 

Ада мало не вдарилася плечем об стіну від переляку та ледве втримала рівновагу. Крутнулася на підборах, схвильовано хапаючись рукою за повітря. Не хотілося розбити ще й чоло сьогодні. Як колись їй розбили серце. Але і те, і інше було неминуче під вагою обстави, котрі не залежали від неї. 

Та її падіння зупинили. Гарячі обійми вчасно огорнули, неначе пухнаста ковдра й притисли до пружних м'язів. Зрадливе тіло відразу відгукнулося на несподівану близькість. Горло стисло спазмом. І навіть коліна затремтіли. В пам'яті спалахнули непрохані спогади. 

Кирило…

Її колишній. Її біль та мука. 

Обурення власною реакцією на колишнього викликало в душі Ади справжній буревій. І вона, вклавши у руки усі сили, що були в наявності, відштовхнула Кирила. 

 — Чого тобі?  — запитала, вирвавшись з полону чоловічих рук.

Та Кирило лише всміхнувся. Лукаво та спокусливо. І підштовхнув Аду вперед, раптово та неочікувано відкривши за її спиною двері. За мить вона опинилася в якомусь кабінеті. Доволі просторому та гарному. Однак, кабінет Руденка все ж виглядав солідніше. 

 — Сідай,  — скомандував чоловік, вказуючи на шкіряний диван навпроти. Вона глянула на той диван, потім на Кирила. Не розуміла, що йому треба від неї. І це ще більше розбурхувало кров, заражену небажаними спогадами. 

Кирило завжди був гарним хлопцем. А нині став спокусливим чоловіком. 

 — Не хочу,  — сказала з викликом в голосі, склавши руки на грудях.  — Тобі треба, ти й сідай! — сміливо додала, а потім повернулася, щоб рушити до виходу. Вона не могла знаходитися в одному приміщенні з колишнім більше аніж секунда. І вона, на жаль, вже пройшла. 

Та тільки-но Ада сіпнулася вперед, як Кирило загородив собою доступ до дверей. 

 — Сідай і не капризуй,  — промовив він, хапаючи її за руку та тягнучи за собою. Ада опиралася, як могла та сили були нерівні. Все-таки, він чоловік. Вище та більше. І відповідно сильніше. 

— Відпусти мене, — вимагала, та власний голос не звучав грізно, якби Ада не старалася. Та й її вигляд не вселяв ані страху, ані небезпеки в Кирила. Навпаки — вся ця ситуація його, здається, веселила. Бо він лукаво всміхався. Не вустами, ні. В нього звабливо сяяли очі. 

— Відпущу. — сказав, штовхаючи далі, змушуючи таки сісти на клятий диван. Який був, до речі, доволі м'яким та зручним. Вона це відчула, щойно приземлилася на нього. Кирило сів поруч, торкаючись своїм стегном її стегна. — Але лише після того, як ми поговоримо. 

Аделаїда зітхнула. Менше за все вона хотіла розмовляти з ним. І тим більше в такій близькості. Віч-на-віч. Та здається, їй не залишили вибору. 

— Ти ж хочеш дізнатися на що я тебе сюди затягнув?

Вона закотила очі та зітхнула. Хотіла  б знати дещо інше, та не посміє запитати. Хоч правда цікавить її й досі та її викриття може бути ще болючішим, аніж їхній розрив. 

 — Кажи вже,  — не витримавши надто близького контакту з колишнім, відвернулася. Розглядати кабінет виявилося найкращим способом, аби втримати здоровий глузд на плаву. Бо керуватися емоціями — це шлях в нікуди. Вона цей урок добре запам'ятала. 

 — Яка нетерпляча,  — смішкувато зазначив Кирило. 

Ада не відповіла, тільки скривилася. Його недолугі коментарі, як і незрозуміле бажання поговорити викликали у неї лише невдоволення. 

— Приємно знати, що ти не змінилася,  — додав і його рука торкнулася її щоки, викликаючи в мозкових клітинах так зване “коротке замикання”. 

Вона смикнулася й подалася назад всім тілом, впираючись спиною в спинку дивана. Тікати не було куди, тому різко підняла руку в попереджувальному жесті. Тільки його залицянь їй бракувало. Чи що це він тут збирався робити. 

Кирило проігнорував її жест. Як і вбивчий погляд, котрим нагородила його. Непробивний, як завжди. 

 — Зовсім знахабнів?  — радше констатувала факт, ніж питала, бо знала норов Кирила. Цим він її колись й спокусив. Запальним характером, напористістю, впевненістю в собі та вмінням зачаровувати. 

А нині? Нині  — вони чужі люди. 

Кирило й бровою не повів. І навіть не думав відсуватися від неї чи бодай вдати, що все, що зробив до цього моменту — випадковість. Проігнорувавши дію Ади, як і її запитання, він знову торкнувся рукою її щоки. Ніжно погладив, викликаючи табун сиріток по всьому тілу й нахилився вперед. Настільки близько та небезпечно, що Ада змогла відчути запах його парфумів. Виявляється, він їх не змінив.