-4-

— Аделаїдо, у вас чудове резюме, і було б злочином з мого боку проводити стандартну співбесіду, — Голос Костянтина вкотре перервав потік не потрібних нині думок, змусивши сфокусувати свій погляд на його губах.

— І ... — Затамувавши подих, запитала вона. 

Попри неприкрите захоплення з боку майбутнього роботодавця, вона все ж хвилювалася. Зовсім трохи, але все ж. І пальці заламувала, злегка впиваючись акуратними нігтиками в ніжну шкіру долонь для того, аби остаточно не втратити зв'язок з реальністю. Бо допоки її рука не поставить підпис на контракті, її майбутнє в цій компанії — все ще не визначено. 

Костянтин Руденко — потенційний начальник та цьогорічний секс-символ за версією одного з модних глянцевих журналів, сидів навпроти й розглядав її. Неквапливо, схиливши голову на бік, ковзав поглядом, стримано всміхаючись. Їй хотілося всміхнутися у відповідь, але стрималася. 

 Про майбутнього роботодавця Аделаїда багато читала, з завзяттям вивчаючи його біографію та захоплюючись розумом і кмітливістю чоловіка. Його інтерв'ю, котрі вона десятками переглядала щодня, захоплювали, як і погляд очей відтінку сталі. Останні приваблювали, заворожували кожен раз, як вона дивилася в них. Аді здавалося, що це була симпатія з першого погляду. Відтоді, як вона вперше побачила його на одному з благодійних заходів міста. 

Костянтин Валентинович Руденко був сином колишнього прем'єр-міністра країни та нащадком багатотисячної будівельної компанії. Однак, на здивування громадськості та й певно власної сім'ї, не захотів йти по стопах батька і згодом відкрив власну компанію, котра займається організацією святкових та ділових заходів. Саме він й був тоді організатором заходу, де Ада була присутня, як перекладач у команді тодішнього мера Чернігова. 

— І тому, ми “Івент-груп”, а точніше я, — чоловік посміхнувся, блиснувши рівними білосніжними зубами. На його щоках з'явилися ямочки. — Беру вас на випробувальний термін, — Він поклав папірці на стіл, знову піднявши погляд на Аду, — І він починається завтра, — Величезні сірі очі зупинилися на рівні її.  

Ада зашарілася й оторопіла настільки, що не могла ні слова вичавити з себе. “Завтра? Вже завтра? Але як?” 

Розпочати роботу так одразу, з завтрашнього дня, вона не могла. У Марка день народження і вона була просто зобов’язана розділити цей день з сином. Це було б зрадою з її боку — кинути малюка в такий-то важливий день. І хоч маленький Марк, можливо бавитиметься з друзями й не зважатиме на дорослих, мама йому там дуже потрібна.

— Якісь проблеми? — Костянтин помітив стурбованість Ади, яку вона і не намагалася приховати, відчуваючи легкий смуток. Бо так жадала отримати дану посаду. І цього чоловіка. 

А ще, вона розуміла, що тільки що розтринькала унікальну можливість. Але, здається, майже змирилася з цим. Син — важливіше, ніж мрія. Важливіше, аніж жіноче щастя. Зрештою, важливіше, ніж усе інше. Так було тоді, так буде завжди. 

— Вибачте, Костянтине, що так необачно змарнувала ваш час, — Ада кинула погляд на свої долоні, які склала на колінах, — Але, на превеликий жаль, я не можу почати вже завтра. Я розумію, як нерозумно відмовлятися від цієї посади, але... — Їй хотілося плакати від образи, але сльози були занадто дорогою розкішшю. Не тут і не зараз. 

— Чому ви маєте відмовлятися, Адо? — чоловік поправив краватку, піджак й склав руки на столі, зімкнувши долоні в так званий “замок”. 

Ада спостерігала за його діями, вигадуючи більш-менш розумне пояснення своїй відмові, але найкраще, вочевидь, прозвучала б правда. Та зізнатися зараз, їй здавалося страшніше смерті. 

— У мого… — вона задумалася на мить. Сказати про день народження сина, їй здавалося неприйнятним. Не тому, що не любила Маркуса, а тому, що жінка з дитиною — зайвий клопіт для роботодавців, — У мого батька день народження. Ювілей, і я не зможу розпочати роботу вже завтра, — в її голосі звучав легкий смуток.

“Ну ось, сказала, а краще не стало”. 

— День народження — це гарне свято, — Очі Руденка випромінювали тепло й доброту. Здається, він не злився через відмову. Ба більше — чомусь розумів її. 

— Так, — несміливо відповіла вона, — І я повинна бути з ним, там… Я обіцяла, і ... — Вся її впевненість кудись поділася, розчиняючись під пронизливим поглядом сталі. 

— Я розумію. Правда, розумію вас. Батьки — це святе. 

«Він розуміє... Як це мило та зворушливо». 

Аделаїда була готова закричати, але стрималася. І так вже виставила себе нерозумно й не професійно. Добре, що хоч не розкрила всіх карт. “Можливо, згодом, коли таки отримає дану посаду й проявить себе”.

Діти — це безсумнівно добре і прекрасно, але й певна проблема для роботодавців. Вона й раніше чула, що працівник з маленькою дитиною — зайвий тягар. Бо завжди будуть виникати проблеми та форс-мажорні обставини, що відволікатимуть цінного кадра від його безпосередніх обов’язків. І тому, а може й з іншої причини, не поспішала ділитися з усіма своїм статусом матері-одиначки.