-3-

Чоловік дістав теку з ящика столу і відкривши її, став вивчати. У міру того як його очі спускалися по сторінці вниз, його губи розпливалися в усмішці. Чоловік був без сумніву задоволений побаченим. І Аді дуже хотілося вірити, що ця радість, лише її заслуга. Як потенційного працівника. Не жінки. Хоча, чоловіки такі чоловіки — люблять очима, руками, губами…

Кинувши короткий погляд на губи потенційного начальника, Ада прикусила щоку зсередини. Розвивати власні фантазії не час та не місце. От якби вони зустрілися за інших обставин… 

Аделаїда не була безробітною та жила доволі ситим життям, але завжди є куди прагнути. І робота в «Івент-груп» — це її мрія та новий щабель в професійному житті. Це те — над чим вона так довго та старанно працювало. Адже вона мріяла покращити фінансовий стан не лише власного життя, а й життя сина та, зрештою, — повернути борг батькам. Хоча, якщо говорити всю правду, аби сповна віддячити рідним їй і вічності не вистачить. 

Поза тим, Ада встигла обдумати й поділити шкуру ще не спійманого ведмедя, тобто нову зарплату,  й що в короткий термін зможе організувати таку омріяну поїздку на море для себе та синочка. Останні кілька років вона тільки те й робила, що працювала. Кожен день, іноді й ніч, а часом й на вихідних. Звичайно, було гріх скаржитися, що у неї є можливість працювати та забезпечувати себе. Та інколи, в найтемніші хвилини ночі, коли пам’ять пустувала, Ада все ж дозволяла собі видавити кілька сльозинок і визнати — вона втомилася. Дико втомилася. І не тільки фізично, а й морально. І невеличка відпустка з коханим синочком могла значно покращити її емоційний стан й додати сил та наснаги.

Говорити про свій біль, який вона засунула так глибоко, як тільки змогла, Ада не любила. Їй не подобалося згадувати минуле, і вже тим більше ділитися цим з кимось. Ні батькам, ні братові, ні вже тим більше подругам, Ада жодного разу не проговорилася. Хоча, геть усі домагалися від дівчини правди. Проте, вона мовчала. Ада дивилася на порожнечу перед собою, і стискаючи маленькі кулачки, відчужено і зі сталлю в голосі твердила, що минуле не має значення, ніколи не мало й не буде… І лише гострий біль в грудях, що викликав задуху, був свідком її брехні. 

Шість років тому Ада пообіцяла собі й заприсягнулась назавжди забути та викреслити з пам’яті/ серця/ життя той найпалкіший та найгарячіший весняний місяць. Той час, який назавжди перевернув її життя, вона всіма силами намагалася забути. Й не тому, що не була щасливою, а, тому що так було простіше жити. Не думати, не згадувати й не намагатися повернутися в таке бажане тепле минуле. 

Аделаїда розуміла, що воскрешати в пам’яті любов не варто. Це ні до чого доброго не приведе. А лише сильніше роз’ятрить рану, і змусить її знову страждати. А цього їй не хотілося. Адже нічого не зміниш. Ні словами, ні сльозами, ні дурними спогадами.

Голос розуму завжди було чітко чутно в її голові. Він змушував дівчину бути сильною, хороброю та впевненою  в собі й своїх силах. Не раз вона зробила щось, керуючись розумом, а не серцем. І їй багато вдалося зробити та багато чого досягти. Вона закінчила школу із золотою медаллю, університет з червоним дипломом, виграла багато олімпіад, конкурсів, довго й непосильно працювала не в одному агентстві перекладів і навіть супроводжувала місцевих бізнесменів на конференції за кордон. Вона заробила репутацію своєю працею, наполегливістю та бажанням чогось досягти в цьому житті.

За останні три роки у неї відбою не було від клієнтів, а від кількості роботи боліли очі, німіли руки та затікала шия. Днями, Ада займалася перекладами для різних фірм у своєму рідному місті, бігала по конференціях з мером і навіть, часом, була перекладачем під час концертів іноземних зірок. Природно, ця робота забирала багато сил та енергії, залишаючи зовсім мало часу на відпочинок та сон. І найжахливіше, на час з сином. 

Маркус ріс веселим та непосидючим і вже у свої п’ять років вмів так багато всього, що Ада не завжди встигає це побачити. Тому, доводилося просити батьків або няню фільмувати його на камеру. Часом, їй було соромно зізнатися самій собі, що з сином вона бачиться менше та рідше, ніж зі своїми клієнтами.

 Адже він — найцінніше й найважливіше, що є в її житті. І ось саме робота в фірмі Руденко мала б забезпечити їй стабільний графік, нормований робочий день та щорічний двотижневий відпочинок із сином. Чого ще бажати у її ситуації?

Ніжності, тепла та слів, що хвилюють? Ні, це не про неї. Давно вже не про неї.