-2-

Січневе сонце було холодним та бляклим, а сірі похмурі хмари, що заполонило небо, намагалися приховати його ледь помітні промінці. Тьмяне світло в контрасті з незвичайною в цьому році білизною снігу змушувало мружитися. Морозний вітер, що дув всю ніч і досі не заспокоївся, пронизував тіло навіть крізь кілька рядів теплого зимового одягу.

Аделаїда скривилася, вдихаючи січневу прохолоду, огортаючись у вовняний шарф. Її пальто було застебнути на всі ґудзики, а його воріт піднято до верху. Тонкі бліді пальці вона сховала під тканину рукавичок, а довгі стрункі ноги приховувала спідниця-футляр та чобітки на широкому каблуці.

Поправивши ремінець сумки, що висіла на плечі, вона зробила глибокий вдих і смикнула за дверну ручку. Неприємне тремтіння сковувало її рухи, а трепет у грудях посилював відчуття розгубленості. Проте, Ада була б не собою, якби здавалася перед кожною проблемою, що виникла на її шляху. Ні, вона не боягузка і не ідіотка, щоб просто так розтринькати унікальну можливість.

Відкривши двері в фоє величезної скляної будівлі, Ада оглянулася й, побачивши стійку адміністратора, попрямувала туди. Чітким рівним кроком, стискаючи в кулаках свою волю, вона наблизилася до працівниці фірми «Івент-груп», посміхнулася їй фірмовою завченою усмішкою та стримано привіталася. 

— Доброго ранку, Анно, — на бейджі працівниці значилося дане ім’я, — Я до Костянтина Руденка, мені призначено на десять.

— Доброго, одну хвилиночку, — Дівчина відповіла їй такою ж посмішкою й перевела погляд з обличчя Ади на монітор свого комп’ютера, — Ваше прізвище?

— Баста. Аделаїда Баста. 

— Вам на п’ятий поверх, в кабінет п’ятсот три. Костянтин Валентинович вже очікує на вас.

— Дякую, — промовила Ада й попрямувала у бік ліфта. 

У ліфті не було тісно, ​​хоч він і умістив в себе аж шість осіб. Залізна коробка була зовсім не схожою на ту, якою щодня користувалася Ада. У старій багатоповерхівці, де все своє свідоме життя мешкала дівчина ліфт був розміром з картонну коробку. І там завжди було брудно та погано пахло. 

Коли ліфт приїхав на п’ятий поверх, Ада акуратно просунулася до виходу. Довгий коридор зі світло-бежевими стінами зустрів її шумом та гамором. Тут було чимало народу. Всі кудись йшли, поспішали, щось люто обговорювали. І ніхто, абсолютно ніхто не звертав увагу на неї. Так, ніби будь-хто міг зайти сюди й розгулювати коридорами. 

Ада пройшла повз працівників, озираючись на всі боки. Їй подобається така метушня й вона щиро хотіла брати в цьому безпосередню участь: щодня ходити на роботу, жити за графіком та стати частиною команди — було привабливим бонус для неї. 

Ада давно мріяла потрапити в саме в компанію «Інвент-груп», і тепер не могла стримати своїх емоцій. Їй буквально хотілося пищати від щастя. І захоплення. В першу чергу, тому що вона сама всього домоглася — своєю працею та наполегливістю. Вона сама зробила все найнеобхідніше, щоб її помітили та оцінили. І ніякі там тати, мами, дядьки й тітки їй не допомогли здійснити мрію. Нехай і не світового масштабу, та все ж.

Аделаїда пройшла повз двох дівчат, які щось завзято обговорювали й підійшла до дверей з табличкою "п’ятсот три" Величезні глухі двері темно-коричневого кольору гармонійно вписувалися в інтер’єр приміщення, вперто натякаючи на те, кому саме належить кабінет. 

Несміливо Ада підняла руку та постукала. Напевно, варто було почекати секретаря, але ніякої приймальні вона тут не помітила, як і відповідно, працівника, відповідального за подібне. А спізнюватися Ада Баста не любила. 

Ніхто не одізвався на стук, а тому дівчина зважилася постукати знову. Гучніше та наполегливіше. Однак, так і завмерла, з піднятою рукою вверх. Оскільки, саме в цей момент двері відчинилися і перед її очима з’явився привабливий чоловік. 

Це був той самий Костянтин Руденко, до якого вона поспішала на співбесіду. 

 — Заходьте, — раптово пролунало, вириваючи Аду з власних роздумів, викликаних постаттю майбутнього начальника.

Костянтин, який тримав у руці телефон, приклавши його до вуха, виглядав дуже схвильований. А тому, як тільки Ада увійшла до кабінету, миттєво зачинив двері та заговорив англійською. 

Вона стрепенулася й запитально глянула на чоловіка, а той лише посміхнувся, показуючи рукою на стілець за столом. Кивнувши головою у відповідь, боязко посміхнулася й присіла. А поки її майбутній начальник проводив переговори з якимось Гарольдом, Ада розглядала кабінет.

Темно-сірі стіни, біла стеля, величезна люстра з позолотою і кілька картин вельми непоганого виконання — все це потрапило в поле її зору. Але, найкращим тут був вид з вікна. На подив Ади, французькі штори були розкриті й перед очима виднілася панорама річки та парку. Вона захоплено роздивлялася природу, яка завше чарувала її своєю неповторністю. Побачене викликало радість та спокій. Хотілося вийти на вулицю, пройтися по доріжках і милуватися замерзлими, огорнутими в сніг, деревами. А потім, спуститися до річки та насолоджуватися її гладдю, яка в цьому році теж добряче промерзла. Особливо красиво та казково це місце мало б виглядати вночі, коли річковий лід відбиває світло зірок з інших галактик. 

— Аделаїдо! — трохи голосніше вимовив Руденко, вриваючись неначе вихором в край дівочих мрій. Вона стрепенулася і почервоніла. 

 — Вибачте, — вона посміхнулася, ховаючи збентеження.