Глава 11.

Наш час.

Будинок мами Томаса пахнув ваніллю  і чимось давно знайомим, як старе фото в рамці. На кухні дзвеніли тарілки, вітальня була заповнена сміхом і голосами, які я не чула вже багато років.

— Ну, нарешті всі зібралися, — сказала міс  Сара, виходячи з кухні з тортом у руках. — Я, чесно кажучи, й не мріяла, що ви всі приїдете. Навіть ти, Кларо.

Клара, що сиділа на підлокітнику дивану з келихом білого вина, криво посміхнулась:

— Ну, знаєте, на торт я завжди з’являюсь. Тим паче, якщо він домашній і не з душком, як деякі спогади.

— Ой, — Сара сміялась щиро. — Ти зовсім не змінилась.

— І слава Богу. Хоч хтось стабільний у цій кімнаті.

У цей момент у дверях з’явився Томас. У сорочці, яку він явно не носив щодня, з невимушеним виглядом людини, яка не надто хотіла бути тут але все ж прийшла.

— О, Клара. Твоя любов до пасивної агресії все ще гріє моє серце.

— А твоє Томас вміння з’являтись у невчасний момент легендарне.

— Що ж, хтось має тримати марку.

Я мовчала, стоячи збоку, поруч із книжковою полицею, вдихаючи запахи й поглядаючи на них обох.Моє дитинство у цій кімнаті. Моя юність між ними. Вони були, як два полюси: завжди сперечались, але завжди навколо мене.

— Можна вже без сарказму, хоч сьогодні? — врешті сказала я, підійшовши ближче. — Це ж день народження твоєї мами.

Сара, яка щойно розрізала торт, посміхнулась:

— Та ні, хай вже. Це як традиція. Мені приємно бачити, що у вас досі є ота... жива іскра. Хоча, чесно кажучи, іноді здається, що ви зараз перегризетеся.

— Перегриземося? — Клара підняла брови. — Та я йому навіть "привіт" сказала. Це мій максимум дипломатії.

— І я це ціную, — відповів Томас, сьорбаючи вино. — Хоча твій сарказм, як завжди, трохи кисліший, ніж напій.

Я кинула на нього погляд, а потім зітхнула і засміялась:

— Один вечір без битви тільки заради Сари.

— І заради торта, — додала я, нарешті посміхнувшись по-справжньому.

Ми сіли за стіл. Розмови стали м’якшими, десь пролунали історії з минулого, жарти про дитинство. І навіть якщо під поверхнею ще жевріла стара напруга, цього вечора вона не горіла — вона просто теплилася.Після торта розмови стали гучнішими, а Клара почала виводити маму Томаса на спогади з минулого. Я встала, щоб винести порожні тарілки на кухню мені просто потрібно було на кілька хвилин тиші. Але коли я вийшла надвір на заднє подвір’я, побачила, що там уже стоїть Томас, опершись на поручні.

— А я думала, ти ненавидиш застілля, — сказала я, зупинившись у дверях.

— Так і є. Але іноді треба з'являтись. Особливо, коли мама дивиться на тебе своїм "будь-людиною" поглядом.

Я усміхнулась, підійшла ближче. На вулиці вже вечоріло повітря пахло свіжістю, трохи сирістю, мов після дощу. Десь неподалік гуділи жуки, і старий ліхтар під навісом мерехтів, як завжди.

— Це дивно, — тихо сказала я. — Повернутись сюди, і все виглядає так само. Але наче всередині в кожного щось змінилось.

— А може, ми просто стали іншими.

— А ти став іншим?

Томас довго не відповідав. Він поглянув на мене так, ніби бачив щось далеке.

— І так, і ні. Я досі пам’ятаю, як ти сміялась у цьому дворі. Тоді нічого більше не мало значення. А тепер…

— А тепер між нами мовчання.

— Ні, — сказав він. — Тепер між нами порожнеча.

Я зітхнула і сіла на сходинку. Я згадувала ночі, коли ми ховались тут від усіх, коли торкались один одного так, ніби світ міг зупинитися.

— Ти думаєш, якби ми не зіпсували все тоді, щось було б інакше?

— Ми б усе одно зіпсували, — м’яко сказав Томас. — Бо ми були малі. І обидва лякались, коли ставало по-справжньому.

— А тепер?

— А тепер… ти виглядаєш інакше. Але очі ті самі. І це страшно, бо я знову щось відчуваю.

Я поглянула на нього. І в цю мить, на фоні нічного повітря, ледь чутного гудіння і старих спогадів, щось зрушило.Томас не торкався мене але коли він відвернувся, я вже знала ця розмова тільки починається.Коли мовчання вже починало затягувати, і в повітрі зависло щось невисловлене, відчинилися двері.

— О, ну все, розслабтесь, — пролунав знайомий голос. — Я знаю цей погляд, Евелін.І я знаю, чим він закінчується.

Томас обернувся першим. На порозі стояла Клара, з келихом вина в руці та типовим виразом «все бачила».

— Клара, — промовила я трохи розгублено.

— Що? Я шукала туалет, а знайшла драму. Класика.

Вона підійшла до нас ближче, зупинилась на сходинці, поглянула на Томаса.

— Знаєш, ти змінився. Але все одно, іноді мені здається, що ти той самий засранець, який тоді розбив їй серце.

— Іноді ти справді знаєш, як зіпсувати момент, — пробурмотів Томас.

— Твоя мама запросила мене, пам’ятаєш? Так що я офіційно частина цього вечора.

Вона зробила ковток вина і поглянула на Томаса.

— Ідеш? Я вже десять хвилин слухаю, як твоя мама розповідає про твоє дитинство. Якщо не прийдеш я сама додам до її історій щось пікантне.

Я усміхнулась, усе ще напружено, але з якимось полегшенням.

— Йду. Залишити тебе наодинці з нею занадто небезпечно.—сказав Томас.

Перед тим як піти, він кинув останній погляд на мене.Не сказав нічого, лише трохи кивнув. Мовчки. Але цього вистачило.