Глава 9.

Дощ ішов від самого ранку. Такий тихий, але впертий — не злива, а краплі, що годинами стікали з дахів, збирались у калюжі. Небо трималося на одному тоні, мов погано вистирана акварель сіре, невиразне, без обіцянок.Я ішла повз знайомі будинки, не зважаючи на вологу, що просочилася крізь тонку тканину мого плаща. Парасолю я забула вдома, але й не поспішала повертатися було щось заспокійливе в тім, як дощ торкався волосся, обличчя, долонь. Місто виглядало змитим, свіжим, безлюдним. Здавалося, усі поховались у теплих квартирах, а я — єдина, хто наважився вийти назовні, сама з усіма спогадами.Маленька кав’ярня на розі світилась теплим жовтим світлом. Я зайшла всередину, змахнувши з плечей кілька крапель. Усередині пахло свіжою випічкою, а під старим вінілом грала мелодія, яку я колись слухала в мами на кухні.Я замовила чай з тістечком і сіла біля вікна. Людей було небагато — пара літніх жінок обговорювали якісь серіали, хлопець у кутку писав щось у зошиті. Ця тиша, наповнена звуками посуду, легкими нотами джазу й ароматом кави, обволікала.Зробивши кілька ковтків чаю, я дістала з кишені стару серветку. На ній ручкою давній малюнок. Маленька ракета і дві фігурки біля неї. Серветка пожовкла від часу.Я посміхнулась, торкнулась її пальцями і раптом згадала...

Спогад.

Нам було по чотирнадцять. Ми сиділи в підвалі Клари, на купі подушок, з батарейкою й старим касетником, слухали «Paramore» і мріяли.

— Я втечу до Нью-Йорка, — казала Клара. — Там зніматимуть кіно, а я стану тим, хто всім скаже правду. От прям на камеру.

— Я теж поїду, — шепотіла я. — Але, мабуть, не так швидко, як ти.

— Тебе щось тримає?

Я мовчала бо знала, що тримає. Мама. Моє мовчання. Очі, які все бачили, але ніби не фокусувалися. І страх, який залишався в повітрі навіть тоді, коли вітчим не був поруч.

— Я не можу її залишити, — нарешті сказала я. — Вона тоді зовсім… зламається.

Клара мовчки протягнула мою руку й стисла пальці.

— Але я заберу тебе, чуєш? Як тільки зможу. Ми полетимо на отій ракеті.

Її голос звучав як клятва. Серйозна, щира, до болю наївна. А потім прийшла весна — така, яка пахла палаючим асфальтом і соком зелених стебел, що лізли крізь тріщини в бетоні. Ми дорослішали так швидко, що іноді самі не встигали за собою. Клара обрізала волосся й носила чужу джинсовку, а я почала мовчати частіше, ніж говорити.Наша юність текла вуличними вечорами з лавками біля школи, з підвальчиками, в яких грали Nirvana й The Cranberries з чийогось старого блютуз-колонок. Іноді ми просто сиділи у дворах, пили дешеву колу й слухали, як хлопці репетирують на гітарах. Місто здавалося більшим тоді, трохи страшним, трохи закоханим у нас.Тоді я й побачила його вперше — Томаса.Він стояв біля графіті, з сигаретою, перевернутою фільтром донизу, у старій куртці, з порізаними руками всі знали, що він мав своїх демонів. У нього було втомлене обличчя. Усмішка хлопця, який хотів подобатись, але вдавав, що йому байдуже.

— З ким ти? — спитав він тоді, просто так, ніби ми вже знайомі.

— Із Кларою, — відповіла я, трохи розгублено.

— Клара це та, що стрибає через паркан біля басейну?

— Вона завжди стрибає через паркан.

Ми сміялись. Нам було по шістнадцять. Йому трохи більше — вісімнадцять із половиною, але він  здавався тоді набагато старшим.Вільним. Небезпечним, і це дивно приваблювало. Він приходив на ті самі вечори, курив, слухав The Cure, і мовчав довго. А потім якось залишився зі мною, коли всі пішли. Просто сів поруч і запитав:

— Тобі колись снилось що ти тікаєш?

Я кивнула.Так усе й почалось. Поступово. Без обіцянок. Без правил. Ми ходили поруч, але ніколи не тримались за руки при інших. Ми ховались від дорослих і ще більше від себе. Бо кожен ніс щось таке, про що не можна було говорити вголос.
Клара помічала і не схвалювала. Вона ж бачила, як Томас змінювався. То міг бути найтепліший у світі хлопець, то мовчазна тінь, що зникає на кілька днів. Коли він почав іноді приходити випивший, Клара мовчала але очі її ставали жорсткішими. Вона тоді казала:

— Я тобі допомжу. Якщо ти просто скажеш.Я прилежу хоч у ночі.

Але я не казала. Я вчилась тримати біль у собі, мов камінь у кишені той, що тягне до дна, але ніколи не кидається.