Глава 8.

Дощ щойно припинився. Кам’яні доріжки ще були вологими, і небо залишалось важким, ніби досі вагається — пролитися знову чи дати сонцю шанс. Я стояла біля дверей книгарні, тримаючи в руках зв’язку ключів. Усередині було тихо, як завжди, але сьогодні ще й порожньо.Я сіла за касу, відкрила книгу, зробила вигляд, що читаю. Насправді просто дивилась у вікно. Місто було повільним. Весна пробивалась у тріщини старих вулиць — дрібні паростки на деревах, перші кульбаби на узбіччях. Та серце в мене було ще зимове.Він з’явився несподівано. У відображенні вітрини я побачила знайому постать. Томас. Стояв навпроти, руки в кишенях, дивився просто на неї. Ніби вагався.Серце підскочило але я не ворухнулася.Двері відчинилися з тихим дзенькотом.

— Привіт, — сказав він.
Голос був хриплуватий, чужий. Той самий, і водночас  ні.

— Чого тобі? — тихо відповіла я, не зводячи очей з книги, яку навіть не читала.

— Я просто… — Він замовк. — Я не знаю, що сказати.

— Тоді не кажи нічого, — різко сказала я, і закрила книгу.

— Я був злий, — сказав він. — Це не виправдання. Але… я нічого не знав. Нічого не розумів.

— Ти і не хотів розуміти, — мій голос здригнувся. — Я тобі довірилась. А ти...

— Я злякався, — сказав він. — Те, що ти сказала… Це було більше, ніж я міг уявити.

— А мені не було страшно, правда? Мені не було страшно всі ці роки мовчати, ховатися, вдавати, що в мене є нормальне життя? — мій голос затремтів. — Я боялась сказати. Боялась, що мені не повірять. Боялась, що зламаю маму а в результаті зламалась я.

Тиша.Томас зробив крок до мене. Торкнувся моєї руки. Тепло. Пальці тремтіли.

— Я тобі вірю, — прошепотів.

Я подивилась на нього вперше за довгий час — прямо, відкрито. І побачила справжнє. Страх. Жаль. Почуття, які не вкладалися у звичні слова.

— Пізно,мені не потрібне співчуття.

Я пройшла повз нього, вийшла на вулицю. Дощ більше не падав. Лишився тільки запах вологої землі, свіжість весняного повітря і дивна легкість в грудях. Суміш болю й полегшення.Томас залишився стояти в порожній книгарні, серед мовчазних книжок.На вулицях містечка, десь між мокрими тротуарами і ожилими деревами, розквітала весна. Тонкими паростками, нечутно, обережно як надія, яка довго не мала голосу.Я йшла повільно, не поспішаючи. Тепер кожен крок здавався легшим. Не тому, що було не боляче. А тому, що вперше за довгий час я дозволила собі сказати правду у голос.Місто ще дрімало після дощу. Літній чоловік поливав квіти перед кав’ярнею — вода шуміла м’яко, як шепіт. З сусіднього двору доносився запах випічки. Дівчинка на велосипеді проїхала повз, гучно сигналячи, і крикнула:

— Привіт, пані Евелін!

— Привіт, — усміхнулася я, не стримуючи себе.

На перехресті я зупинилася, підняла голову вгору  небо прояснювалося. Між хмарами пробивалось світло. Повітря було насичене ароматом мокрої землі, бузку й кори. Повертаючись додому, я купила хліб, зелений чай і свічку з запахом ванілі. Просто тому, що хотіла. Просто тому, що нарешті дозволила собі жити не лише пам’ятати, не лише виживати.Вдома зняла черевики, поставила чайник і сіла на підлогу біля вікна. Тепло, сонце лягало смужками на підлогу. Чай парував, а свічка запалала м’яким вогником. Було спокійно. Я ще не знала, що буде далі. Але вперше — мені не було страшно.Коли стемніло, я  написала коротке повідомлення:

"Приходь. Маю печиво й трохи питань до життя."

Клара з’явилася вже за пів години з вітром у волоссі, жартом на язиці й пляшкою вина.

— Так, — кинула вона, роззуваючись.— Я відчула, що мене кличуть на термінову жіночу нараду. І судячи з твого погляду знову цей твій Томас.

— Не мій, — буркнула я.

— Ну гаразд, тоді просто "Той, про кого ти мовчиш із таким драматизмом, що мені хочеться подзвонити в редакцію серіалів".

Я засміялась.Ми сиділи на підлозі біля кавового столика, їли, час від часу підливали собі вина і перебивали одна одну, як тільки розмова ставала занадто серйозною.

— От чесно, — сказала Клара, гризучи печиво, — я не розумію, що в ньому. Холодний як рибина, мовчазний, як нічна тривога.

— Він інший, просто... складний.

— Та ну! Усі "складні" хлопці просто лінуються бути нормальними. Нічого романтичного. Хочеш романтики візьми собі піцу з ананасом там хоч є тепло і сюрпризи.

Я не відповідала просто усміхалась, слухаючи Клару, вдячна, що є поруч хтось, хто вміє зробити світ легшим, навіть коли всередині буря.

— Добре, — зітхнула Клара. — Але якщо він знову зробить щось дурне — я перша, хто купить тобі морозиво, плюшевого ведмедя і придумає план помсти.

— Домовились.

За вікном шелестіло листя, ледь чутно шуміло нічне місто. А вдома було тепло і якось по-справжньому.