Глава 7.

У домі було тихо. Таке відчуття, ніби кожна стіна прислухається, чи не заплаче хтось із мешканців.Я повільно роззувалася, мов боялася потривожити тишу.Сумка упав з плечей і залишився лежати на підлозі, та я не підняла її. Просто пішла до вітальні, обійшла диван, зупинилася біля вікна.Ніч надворі дихала прохолодою, а повітря в кімнаті було затхлим.Я відчинила вікно і вдихнула свіже повітря.Погляд впав на коробку біля книжкової полиці.Скляна, квадратна, з металевими кутами. Всередині дрібниці з минулого.Я вже й забула про неї.Обережно зняла кришку. Пил розлетівся в повітрі.В коробці розібрана лялька, засушений браслетик з паперовими сердечками, вирізаними дитячими руками, і листівка:

"Мамо, ти моя зірка. Я тебе люблю."

Під листівкою медальйон. Маленький, срібний. На ньому — тонкий напис: "С. & Е."Сара і Евелін.
Спогад вирвався з глибини, як проржавілий ключ, що довго чекав у замку.

Спогад.

Я була маленька років дев’ять.Дім був темний, кухня тісна.Відчим сидів за столом, у напівтемряві. Пляшка, його подих — гучний, нетерплячий.Мама стояла біля плити. Не рухалась.Мов тінь.Я підійшла до неї. Потягнула за рукав.

— Мамо... будь ласка...

Вона не повернулась. Її плечі здригнулись, але не глянула на мене.

— Іди в кімнату, Еві.— сказала вона не озираючись.

— Мамо, я...

— Не зараз.Просто йди до себе.

Я ковтнула повітря.В кімнаті крик вітчима,зламаний стілець,клятви що це "в останній раз".Мама взяла мене за руку і відвела в кімнату.

Наш час.

Я сиділа на підлозі.Мама не знала пронайгірше.Але я була дитиною.Я боялась.Я думала, що якщо скажу мама зламається.Що це буде моя провина.Що вона не повірить.Мокрі сліди сліз повзли по щоках.Я мовчала, бо хотіла її захистити.А мала навпаки бути захищена.Раптом стало дуже холодно. Відкриті вікна, вечірнє повітря. Але я не зачинила.Сиділа на підлозі, наче вперше за багато років дозволила собі бути слабкою.Вперше подумала не про маму, не про те, як це на неї вплине.А про себе.І тоді… прийшло відчуття правди.Це не була моя провина.У вікні темно. Але більше не страшно.Ніч за вікном була тиха.Вітер колихав гілки старого дерева, і їхні тіні рухались по стіні повільно, немов пливли.Сусідські вікна вже давно погасли.На небі проблискували зірки, напівсховані легкими хмарами. І місяць тонкий, як надломлена посмішка ніби стежив за всім мовчки, але з розумінням.Легкий морський вітер приносив із собою аромат квітучих конвалій і свіжозрізаного трав’яного поля.Далеко, на обрії, світло маяка пульсувало тихим ритмом — як серце міста, що не спить навіть уночі.Віддалений шум прибою злився з шелестом листя.