Глава 6.

Після теплої вечері у Клари, після сміху, дитячого галасу, після затишку і запаху кориці — щось у мені зрушилось. Наче довго замкнений спогад знову доторкнувся до ребер.І коли я побачила його силует на розі, знайомий, тривожний, мов несказане слово — я не роздумувала. Просто пішла за ним.

— Томас! — покликала тихо, майже несвідомо.

Він зупинився, але не повернувся. Я пришвидшила крок.

— Це справді ти?

Він стояв біля старого ліхтаря, погляд опущений. 

— Привіт, — коротко відповів він, не піднімаючи очей.

— Слухай...— я вдихнула.— Є дещо,що я тобі не розповіла.І якщо зараз не скажу,то більше ніколи цього не зроблю.

Він зітхнув.

— Роберт,він мене зґвалтував коли я була підлітком.Я не могла тобі сказати раніше бо це з'їдало мене.Томас тому я втекла тоді,тому змінилась.

Я думала, він обійме мене. Скаже: "Я з тобою.Мені шкода".Але на томість мовчанка.

— Послухай, я знаю свого дядька. І все це брехня. Ти вигадала або щось неправильно зрозуміла.

— Як ти можеш так казати? — голос мій зірвався. — Це правда, і я не вигадую!

Томас різко перервав:

— Ти втягуєш мене в якусь брудну історію без доказів. І я не збираюся це слухати.

Я відчула, як по спині пробіг холод.

— Ти не хочеш вірити, — сказала я тихо. — Але це було зі мною. 

Він різко відвернувся, руки стиснулися в кулаки.

— Я не збираюся слухати це. Якщо ти хочеш, щоб я був із тобою доведи мені. Інакше залиш це при собі.

Я застигла, розгублена і болісно принижена.

— Я не чекала від тебе іншого, — прошепотіла і пішла.

Цього разу не тікаючи. А відходячи свідомо.Вечір затихав. Літнє повітря пахло скошеною травою, розігрітою землею та вицвілими спогадами. Я повільно йшла стежкою повз старий парк, який знаю з дитинства. Сонце зависло низько, ніби не хотіло йти, ще хвилину залишаючи все навколо в медовому світлі.Я сіла на лаву під кленом, що хилився до неї, як добрий старий друг. Усе всередині ще тріщало наче невидима тріщина в склі, яка невдовзі мала розростися. Томасові слова все ще відлунювали в моїй голові:

«Це якась вигадка, так?».
Я дістала телефон і довго дивилась на екран.

Евелін: Привіт. Я хочу поїхати до мами. Не хочеш піти зі мною?

Відповідь прийшла майже одразу.

Клара: Звісно. Зараз буду.

Ми зустрілися біля автобусної зупинки. Клара була в легкій сукні й зібрала волосся у недбалий пучок. На обличчі тривога і щось схоже на ніжність.

— Як ти? — запитала вона стиха.

— Не знаю, — відповіла я. — Просто... дуже шумно всередині.

Клара кивнула і більше не питала.Ми йшли мовчки, наші плечі часом торкались одне одного.Коли ми ввійшли в лікарню, усе здавалось до болю знайомим: біла плитка, запах антисептика, тиша в коридорах, яку порушував тільки звук кроків. У палаті лежала мама, повернувшись обличчям до вікна. Її дихання було рівним, але слабким.Я сіла біля ліжка, узяла за руку. Її долоня була тонкою, мов папір.

— Пам’ятаю, як ти співала мені, коли мені було років п’ять, — прошепотіла я.

Клара сіла поряд. Не торкалась, не втручалась  просто була поруч.

— А я пам’ятаю, як ви колись після школи приходили додому, — сказала мама тихо. — І я пекла для вас пиріг.Клара завжди їла скоринку першою.

Я подивилась на маму. Її очі блищали, але вона посміхнулась.У тиші, що настала, між нами вперше за довгий час була не гіркою. Була майже світлою.За вікном небо вже темнішало, а над лікарнею повільно злітала ніч. Але вперше за довгий час ця ніч не здавалася лякаючою.