Глава 5.

— Як ти взагалі виживала без нових джинсів останні декілька років? — спитала Клара, тримаючи в руках пару з етикеткою "знижка".

— Вони просто… були зі мною, — відповіла я, стримуючи усмішку.

— Евелін, це не джинси, це історичний артефакт.

Я розсміялась.Справжньо, відкрито. Дивно, як легко це знову виходить з нею поруч.Ми блукали торговим центром, сміялись, міряли речі, яких точно не збирались купувати. У кафе з кавовим ароматом сиділи над тістечками з вершками, а Клара розповідала, як минулого тижня випадково пішла на йогу для вагітних і не змогла втекти вчасно, бо вони робили вправу "сплячий лотос".

— Я лежала там серед подушок і вагітних жінок, і просто намагалася злитись із підлогою.

— Ти талант, — усміхнулася я, доїдаючи шматочок чизкейку.

Після обіду ми вийшли надвір день був напрочуд теплий, з липким сонцем і запахом липи в повітрі. Ми йшли по знайомих вуличках, де колись ганяли на велосипедах. Клара вказала на старий магазин з морозивом.

— А пам’ятаєш, як ти там закохалася в продавця?

— Він був на десять років старший і одружений, — зітхнула я, — і ти написала йому листа від мого імені.

— “Я люблю твої кульки…” — почала Клара і ми одночасно вибухнули сміхом.

У той момент ми були просто дві подруги, без минулого, без страху. Сміх розчиняв залишки болю, як сонце розтоплює лід. Ми були частиною чогось справжнього, знову.На зворотному шляху ми сіли на лавку біля озера. Вода блищала, мов скло. Клара нахилилася до мене.

— Дякую, що пробачила. Справді.

Я подивилася на її обличчя, яке я знала майже все життя. І відчула: іноді друг це не той, хто завжди поруч, а той хто повертається. І залишається.Ми ще трохи посиділи, аж поки сонце не почало повільно спускатися до горизонту.

— Ходімо до мене, — раптом сказала Клара. — У мене є печиво, і маленький хлопчик, який точно захоче його поділити.

— Ти маєш дитину? — здивовано перепитала я.

Клара усміхнулась так, ніби це найприродніше у світі.

— Йому три. І він шалено любить динозаврів.

Ми пройшли тихими вуличками, де дерева нависали над дорогою, створюючи зелені тунелі. Липовий запах змішувався із димком вечора. У повітрі висіла тиша липневої години — золота, затишна.Будинок Клари стояв на пагорбі, трохи осторонь від інших — затишний, з верандой й вікнами, з яких лилося тепле світло. Як тільки ми зайшли, маленький хлопчик, у піжамі з динозаврами, вибіг назустріч.

— Це Евелін, моя подруга, — сказала Клара, а малий одразу простяг мені іграшкового тиранозавра.— Це Тім. Він вирішив, що всі гості мають пройти тест.

— Що за тест? — спитала я.

— Якщо ти не боїшся динозавра, ти — своя.

Я піднесла тиранозавра до обличчя і зімітувала жах.

— ААА! Я боюся! — і ми всі разом розсміялись.

Чоловік Клари, Ліам, готував чай на кухні, поки ми сиділи у вітальні, де пахло книжками. Стіни були розмальовані малюнками, у кутку стояла коробка з іграшками, а на столі лежав розпочатий пазл.Ми пили чай, розмовляли. Час від часу Тім підбігав до Клари, обіймав її і біг далі, щось вигадуючи зі своїми іграшками. Я дивилася на неї — на цю нову версію Клари, щасливу, спокійну. Вона була іншою, але все ще моєю.

Коли я вийшла з їхнього будинку, сонце вже зовсім сіло. Небо було пастельне, ніби вмитий акварельний папір. Я повільно йшла вниз, тримаючи в руках маленького динозавра, якого Тім подарував мені "щоб не боялася йти сама".На розі вулиці я зупинилась. Вітер грайливо зрушив моє волосся. Я озирнулася і вдалині, біля антикварного магазину, побачила силует. Високий, знайомий. Томас.Я кліпнула  і він зник за рогом.