Глава 4.

Я прокинулася зі стисненими кулаками.Сон ще не відпускав, але серце вже билося як після втечі. В голові все ще звучали слова Клари, мов рикошет після пострілу. Я не знала, чи це був сон, чи пам’ять, що проникла у ніч.Світло ранку пробивалося крізь фіранки. Воно лягало на підлогу, як тиша після сварки — м’яка, але гірка.Я сиділа в ліжку довше, ніж мала. Думала про те, як легко вона пішла. Як просто, не озираючись.

 У книгарні сьогодні пахло корицею.Місіс Гарпер принесла пиріг — мов вибачення світові за дощ і старість. Вона була з тих жінок, які завжди носять шалик, навіть у квітні, і говорять зі словами, обгорнутими теплом.

— Ти виглядаєш… втомленою, — сказала вона, зупинившись перед полицею з поезією.

— Просто ніч була важка, — усміхнулася я.

— Важкі ночі мають властивість відкривати правду, — прошепотіла вона і погладила книгу Рілке. — Але не завжди ми готові її почути.

Я мовчала. Місіс Гарпер знала більше, ніж говорила. Можливо, саме тому вона приходила сюди щотижня не тільки за книгами.Після роботи я довго йшла пішки вулицями Вейл Ріф.Місто було прекрасне в цю пору: рожеві квіти в’юнилися вздовж парканів, чайки перекрикували тишу над морем, а вітрини крамничок відблискували золотом сонця.Я зупинилася біля шкільного двору.Тут ми з Кларою колись ділилися мріями. Саме тут я розповіла їй про те, що сталося вдома. Що він зробив зі мною. Я вірила, що вона зрозуміє. Що залишиться.Але тоді вона просто мовчки пішла. Я сиділа на лавці, стискаючи руки до болю, поки день не стемнів, а мама не подзвонила. Я підняла погляд і побачила його.
Томас стояв на іншому боці дороги. Він не дивився на мене — здається, просто когось шукав очима. Але в ту мить світ зупинився.Я просто дивилася.І, можливо, вперше за довгий час не відчувала страху. 

На сковорідці шкварчала яєчня, а в чайнику починала закипати вода.Я нарізала хліб, намагаючись не думати. Не аналізувати кожен момент з учорашнього дня.Дзвінок у двері розірвав тишу. Я завмерла. Потім обережно підійшла до дверей і прочинила.Клара стояла на порозі.

— Привіт, — сказала вона тихо.

— Привіт.

— Можна… — вона ковтнула повітря. — Можна зайти?

Я кивнула і відійшла вбік. Вона переступила поріг, як на льоду повільно, невпевнено.

— Я не знала, чи приходити, — почала вона, сідаючи на край дивана. — Але… я не могла не прийти.

Я сіла навпроти, тримаючи чашку чаю, щоб зайняти руки. Запах кориці з кухні став занадто ніжним для цієї розмови.

— Я тоді… — Клара вдихнула. — Я злякалася, Евелін. Не тебе. А того, що ти мені сказала. Це було так…страшно.Я не знала, що робити.

Я мовчала. А вона продовжила:

— Я думала про тебе всі ці роки. Справді думала. Хотіла написати. Сотні разів. Але не знала, чи маю на це право. І коли побачила тебе в книгарні — ти була такою сильною, спокійною… А я відчула, що все ще така сама, як тоді. Тікаюча.

— Ти не мусила бути ідеальною, — прошепотіла я. — Я просто хотіла, щоб ти залишилася.

Очі Клари блиснули.

— Пробач мені. Будь ласка. Я не заслуговую на це, але… якщо ти зможеш…

Я поставила чашку і підійшла до неї.

— Я пробачаю, — сказала я, обіймаючи її. — Бо ти була моєю найкращою подругою.

Клара міцно обійняла мене у відповідь, заплакала. А я ні. Я лише тримала її, як тримають щось давно загублене, що нарешті знайшло дорогу назад.