Глава 3.

Книжки пахнуть не лише папером,вони пахли всім моїм дитинством — пилом, який осідав на полиці біля вікна, кардамоном із кави, яку колись тут пив власник, і трохи сіллю бо вітер із моря завжди знаходив щілини, щоб дістатися сюди.Я стояла за дерев’яною стійкою, акуратно перевертаючи сторінки «Джейн Ейр». Мені подобалося читати тут. Без шуму, без голосів. Світ навколо вмів стишуватись, коли ти серед книжок.Я вже майже вивчила всіх постійних відвідувачів. Старенький містер Грей із томом детективів у руках. Шкільна вчителька місіс Кемпбелл, яка щоразу запитувала, чи надійшло щось нове про любов і втрату.Але саме в той день двері відчинилися і вітер, як завжди, подзеленчав у дзвінок. Я не одразу підняла очі. Та коли це зробила серце наче зупинилось.Вона.Ім’я одразу вирвалося в пам’яті, хоча я не вимовляла його роками.

— Клара... — тихо прошепотіла я, і пальці самі стиснули край стійки.

Вона теж завмерла. Очі ті самі, тільки доросліші. Вуста тремтіли, ніби вона хотіла щось сказати, але не могла знайти слів.Було в цьому моменті щось... болісно красиве.Мовчання, яке розповідало більше, ніж будь-які слова.

Привіт, — сказала вона. Її голос був тихим.

— Що ти тут робиш? — слова вийшли різкіше, ніж я хотіла. Але, може, й ні.

Вона стояла мов чужа,ми з нею виросли на одній вулиці.Я довірила їй усе.Навіть те,що ховала від себе.

— Я просто гуляла. Зайшла по книгі як завжди.Не знала, що ти тут працюєш.

— Ну, тепер знаєш.— я повернулась до книжок.Не хотіла дивитись на неї

— Евелін…

Я почувала, як у мені все стиснулось. Руки затремтіли не від слабкості, а від злості, яке досі било в груди.

— Не називай мене так, — прошепотіла я.

— Я не хотіла…

—  Ти тоді нічого не хотіла.

Ми мовчали. Повітря між нами було наповнене тими роками мовчання. Вона лишила мене не десь у минулому — вона зрадила тоді, коли я розповіла їй усе, як є, а вона просто пішла.

— Я злякалась, — прошепотіла вона. — Мені було страшно, я не знала, що робити.

— І ти просто відвернулась.

— Я була дитиною…

— Я теж. Але між нами була прірва. І ти її не переступила.

Мої очі палали, але я не плакала. Я вже виплакала все давно. Тоді, на шкільному подвір’ї, коли вона проходила повз мене, мов незнайомку.

— Я шкодую.

— Це вже не має значення, — відповіла я. — Дякую, що зайшла. Але я маю працювати.

Двері за Кларой зачинилися з тихим дзенькотом.І тиша навалилася раптово, мов щось живе. Вона осіла на плечі, залізла під шкіру. Я повільно сіла на стілець біля вітрини. Пальці тремтіли. В грудях порожнеча, холодна і темна, як підвал у дитячому будинку з жахів.Очі втупились у книгу, що лежала переді мною, але я її не бачила.Я повернулась туди у той день, що розділив усе на "до" і "після".

Спогад.

Мені було шістнадцять.Я стояла біля заднього входу школи, стиснувши в руках записку, яку сама ж і написала. Писала всю ніч, не спала, не їла — тільки плакала і думала, як їй усе сказати.

"Мені потрібна ти. Тільки ти."

Клара прийшла. В її руках пакетик з виноградом. 

— Я не розумію, навіщо ти мене покликала, — вона сказала це так, ніби ми незнайомі.

— Клара... — моє горло стислося. — Ти ж казала, що я можу довіряти тобі.

— Це дуже дивно, Евелін. Я не можу в це повірити. Це ж… твій вітчим.

Я пам’ятаю, як мої плечі опустились.Як у мені щось тріснуло.Вона не вдарила мене але я почувалась розбитою.

— Я все розумію правильно, — прошепотіла я.

— Послухай, я не можу в це влазити. Вибач, — вона кинула виноград на лавку і пішла.

Наш час. 

Я дивлюсь у вікно, де вечірня тінь проковтує бруківку.Минуле, здавалося б, давно забуто, але воно живе всередині. Дихає. Шепоче. І коли двері раптом відчиняються, і в них з’являється привид з того часу,воно кричить.Я провела пальцями по краю стільця. Мені хотілося зникнути.Але я залишилась.Знову.І тепер я знаю: іноді найболючіші зради  це не слова, а мовчання.