Глава 2.

Дім пахнув дитинством, тим самим неповторним ароматом який залишає по собі запах кориці й карамелі.Скрип дверей зустрів мене, як старий друг, що знає більше, ніж хотілося б. Пил піднімався в повітря легким серпанком, осідав на підвіконнях, наче час сам вирішив залишити тут сліди.Я ступила через поріг і зупинилася.Цей дім пам'ятав сміх, що наповнював кожну кімнату, відлунюючи від стін, мов щасливе ехо минулого. Але він також пам'ятав мовчання, глибоке, як найдовша ніч, що настала після того, як сміх згас назавжди.Кухня залишилася майже незмінною. Хіба що нова скатертина, але плями на стелі все ще були там. Ванна кімната та сама, де я ховалася, коли серце калатало надто сильно. А спальня порожня, мов і не було тут мене.Я приїхала, щоб попрощатися. Щоб нарешті вирвати себе з цього коріння, яке більше боліло, ніж тримало.

— Евелін, — покликала мама. Її голос був слабший, ніж я пам’ятала.

Я повернулася до неї,вона стояла біля сходів, тримаючись за перила. Бліда. Очі втомлені.

— Мені зле…

Я кинулась до неї. Серце в грудях стиснулося.Наступного дня ми поїхали до лікарі.

«Вам треба залишитися з нею хоча б на кілька тижнів», — сказав лікар.
«Спокій, догляд, і, можливо, подальше обстеження».

Я мовчки кивнула, а всередині усе стискалося.Це був просто пункт призначення перед новим життям. Кухня занурилась у приємну напівтемряву, лише світло від вікна пробивалось крізь пелену дощу. Я повільно пила чай, дивлячись, як великі краплі залишають довгі смуги на склі. Вони стікали вниз, зливаючись в потічки, а потім зникали, залишаючи після себе лише мокрі сліди. Чути було, як дощ шарудів по даху і тихенько шумів за вікном, але я вже тоді  знала:цей дім знову тримає мене.А я знову залишаюсь — не тому що хочу. А тому що мушу.
Я вийшла з дому рано. Повітря було вологим і свіжим, після нічного дощу. Над дахами старих кам’яниць ще тягнувся серпанок, а море десь далеко ледве дихало своїм вічним ритмом.Я не планувала кудись іти. Просто рушила вперед,ноги самі пам’ятали маршрут.Вулиці де ми бігали босоніж, коли ще вірили, що літо ніколи не закінчиться.Ось лавка, де я цілувалася вперше. Мені було п’ятнадцять. Хлопець пахнув м’ятою.А ось школа. Вікна запотілі, як тоді, коли ми малювали пальцями на склі, мріючи про велике місто, далекі країни й життя без обмежень.Я побачила крамничку, у якій продавали книжки, старі листівки, часом засушені квіти між сторінками. Скрипнув дзвіночок, коли я зайшла. Запах пилу, друкарської фарби й ванілі охопив мене, мов обійми.За стійкою сиділа та сама жінка  місіс Хатчер. Її волосся стало зовсім сивим, але очі се такі ж уважні.

— Евелін? — Вона підвела брови. — Боже мій…

— Ви ще пам’ятаєте мене? — я посміхнулась, щиро здивована.

— Ти ж була тією дівчинкою, що годинами стояла біля полиць і торкалась книжок, ніби це були двері в інші світи.

Я кивнула. І відчула вперше за ці дні щось на кшталт спокою.

— Я повернулась ненадовго, — сказала я. — Хотіла поїхати, але мама захворіла…

— І ти лишилась.

— Так.

Вона на мить замовкла. А потім, зовсім несподівано, сказала:

— А хочеш попрацювати тут?

Я здивовано зиркнула.

— В магазині?

— Ага. Я вже не встигаю все робити сама. А мені потрібна людина, яка не просто продасть книжку, а полюбить її разом із покупцем.

Я вдихнула глибше.Це звучало просто. Але для мене це було як поклик. Як шанс доторкнутись до чогось, що я колись любила.

— Я згодна, — прошепотіла я.

Того ж вечора я залишилась на кілька годин у крамниці. Переставляла книги, витирала пил з обкладинок, повільно роздивлялась заголовки.

“Коли ми закохуємось, ми завжди трошки читаємо когось.”

Ці слова були написані на звороті старої листівки. Я поклала її на полицю біля каси.Увечері я вийшла на вулицю, й відчуття було таке, ніби світ трохи нахилився в мій бік. Ледь-ледь. Але достатньо, щоби повірити: може, тут є для мене новий початок.