Глава 1.

Ранкове весняне сонце ледве торкалося холодної поверхні моря.Місто прокидалося повільно — вузькі кам’яні вулички ще ховалися в прохолоді, а в повітрі кружляв запах солі і кориці з кав’ярні на розі. Вітер грайливо підхоплював кілька сухих листків і ніс їх далі до старого маяка на краю причалу.Я крокувала по кам’яній дорожці і відчувала, як цей світ одночасно знайомий і чужий. Хоч весна й несла відродження, але моя душа залишилась в полоні тиші.Я глибоко вдихнула, намагаючись не втекти. Повернулася сюди у місто, яке колись було домом, але яке тепер для мене джерело болю .Припаркувала машину біля цвинтаря. За кілька хвилин почнеться похорон. Чоловіка, який був моїм вітчимом.Я не знала, чи зможу подивитися  йому в очі востаннє.Поряд з воротами я побачила його — Томаса. Колись він був хлопцем з моїх дитячих спогадів, а тепер чоловіком із суворим поглядом.Порожнеча в його очах нікуди не зникла, за нею тепер притаїлася тінь, яку я не могла розгадати.Ми дивилися одне на одного мовчки, ніби між нами пролягло ціле життя. Перші слова були зайвими у кожного була своя тиша, свій біль і щось незриме, що все одно тягло нас разом.Моє серце стискалося, коли я згадувала ті ночі, коли страх був сильнішим за холодний вітер Вейл Ріфа.Похоронна процесія почала рухатися повільно, і я відчула, як серце б’ється занадто швидко, наче намагається втекти з грудей. Навколо були знайомі обличчя, але я майже не помічала їх — все зосереджувалося на одному: на чоловікові, який тепер лежав у труні.Мама стояла неподалік, я підходила до неї, відчуваючи, як її рука стискає мою. Її очі були червоними — вона плакала, але говорила щось тихо, наче намагаючись заспокоїти не тільки мене, а й себе.

Я стояла осторонь, дивлячись, як люди повільно розходяться.

— Ти завжди тікала, коли було важко, — почувся за спиною голос.

Я здригнулася і обернулась. Томас.

— А ти завжди мовчав, коли треба було щось сказати, — відповіла я тихо.

Він наблизився, зупинившись усього за кілька кроків. Очі як море перед бурею.В останне ми бачились коли були ще підлітками,перед тим як я поїхала.Але його погляд я пам’ятала краще,ніж власне ім'я.

— Чому ти приїхала? — запитав він.

— Бо я мала бути тут. Навіть якщо ніхто цього не хоче.

— Ніхто? — Він скривився. — А ти?

Я мовчала.Я приїхала не заради нього. І водночас тільки заради нього.Слова рвалися з грудей, але я тримала їх у собі, як і тоді у п’ятнадцять.

— Тобі не обов’язково було залишатися після церемонії, — продовжив він. — Усе це… воно вже не має сенсу.

— Але біль має, Томас.

Він більше не сказав ні слова.Він пішов першим,а я стояла і дивилась як вітер колихає високі трави.Цвинтар був порожній, але я відчувала його присутність.І тоді я зрозуміла: мертвими  бувають не тільки ті,хто лежить під землею.