глава 15. Ім'я якому — любов

Вітер з моря ніс із собою запах солоного прибою й прохолоди. Хвилі ніжно билися об берег, намагаючись наздогнати спокій, що панував над містом. Усе було інакше — і водночас таким знайомим. Пройшло вже кілька років, відколи Кетті втекла від того, що її нищило, і впустила у своє серце тихе, лагідне «після». І тепер це «після» розквітало, мов півонії під вікном їхнього з Алексом будинку — великого, світлого, обійнятого терасою, де щоранку вона пила чай у затишному халаті, слухаючи чайок над морем.

У цьому домі не було криків. Тільки сміх, музику, запах кориці, теплі ковдри й кружки з відбитками губ.

У цей день усе здавалося особливо спокійним. Кетті поправила білу вазу з польовими квітами на кухонному столі, вдихнула аромат свіжоспеченого печива й посміхнулася. Джо мала ось-ось приїхати разом з Еваном. Їхня Джо — така ж яскрава, як колись, тільки тепер вагітна й щаслива. Вона наче не змінилася, просто додала до своєї усмішки ще більше сонця.

Глухий звук машини на під’їзді примусив серце Кетті стисло забитися. Вона вийшла на терасу, відкидаючи плетену фіранку, й побачила Джо, яка з натугою підіймалася по сходинках, однією рукою тримаючись за свого чоловіка, а другою — за живіт.

— Боже, ці сходи! — буркнула вона, затикаючись на півдорозі. — Чому всі нормальні люди не будують пандуси?

— Тому що більшість нормальних людей не такі вперті, як ти, — засміявся Еван, підтримуючи її з усмішкою.

Кетті швидко підбігла й обійняла подругу, ледь не плачучи від радості.

— Ти така гарна… — прошепотіла вона, вдихаючи аромат парфумів, що змішувався із запахом ванілі. — І така… справжня.

— І така спітніла, — хихотіла Джо. — У вагітності є свої нюанси, подруго.

Вони пройшли на терасу. Еван одразу розмістив Джо на подушках у плетеному кріслі й подав їй лимонад. Джо відкинулася назад, поклала руки на живіт і видихнула з насолодою.

— Як же тут добре, — сказала вона мрійливо. — У вас із Алексом такий… дім. Не просто будинок, а… знаєш, те, що будують серцем.

Кетті опустила очі, намагаючись не розплакатися.

— Ми так довго йшли до цього, — прошепотіла вона. — І тепер щоранку я прокидаюся з думкою: це правда?

— Це правда, люба, — м’яко відповіла Джо. — Ти це заслужила. Ви обоє заслужили.

З будинку долинув аромат свіжозвареної кави та тихий передзвін ложок. Алекс готував щось на кухні. Його кроки були впевненими, але в них відчувалося легке напруження.

— Він щось задумав? — примружилась Джо.

— Можливо, — усміхнулась Кетті загадково. — Він останні кілька днів ходить як той, що щось приховує. Але я роблю вигляд, що не бачу.

— Ах ти хитрунка. — Джо подала їй руку. — Дай пульс. Перевіримо, чи не хвилюєшся ти часом так само.

Еван підійшов, обійняв Джо ззаду й поцілував її в скроню.

— Якщо що — я на поготові. Але думаю, сюрприз буде приємний.

— Хіба я колись робив неприємні сюрпризи? — долинув голос Алекса з кухні. Він з’явився у дверях із тацею, на якій стояли чашки, тарілка з печивом та вазочка з ягідним варенням.

— Ну, одного разу ти приніс мені букет з цибулі-порею. — Джо пирснула зі сміху. — І сказав, що це оригінально.

— Це було оригінально, — захищався Алекс. — Квіткова крамниця була зачинена, а в овочевому — знижка на порей. Я романтик з логікою.

Сміх наповнив повітря. Той самий, справжній, вільний. Без страху. Без сорому.

Кетті відчула, як її серце розквітає — поволі, як весна після довгої зими.

— Знаєш, Джо… — сказала вона, сідаючи поруч. — Я ніколи не думала, що зможу ось так — сидіти, сміятися, дихати на повні груди. І відчувати, що все добре.

— А тепер це твоє нове завжди, — тихо мовила Джо. — І я пишаюся тобою, більше, ніж словами.

Вони торкнулися лобами, обійнявшись, як колись — у тій маленькій кухні з келихами вина. Тільки тепер у них був свій світ. І цей світ нарешті не болів.

…Їхній сміх стихав поступово, залишаючи по собі лише затишне тепло в тиші, що опускалася разом із вечором. Після кави та печива Джо втомлено позіхнула, і Еван обережно допоміг їй піднятися з крісла.

— Нам уже час, — мовив він м’яко. — Малюк вимагає вечірнього сну, а твоя спина, здається, вимагає подушок.

— А ще мої ноги — масажу, — додала Джо з усмішкою. — Але це вже твоя зона відповідальності, любий.

Кетті обійняла подругу міцно й довго.

— Дякую, що приїхали. Завжди почуваюся з тобою… цілісною.

— А я з тобою — справжньою. Бережи себе, люба. І слухай серце.

Вони попрощалися біля хвіртки. Джо, навіть із важкістю на обличчі, все одно залишалася такою ж — живою, теплою, непередбачуваною. Вона підморгнула Кетті на прощання, сівши в машину, і та зникла за поворотом.

Сутінки повільно поглинали обриси саду. На горизонті золотисто-лавандовий серпанок згасав, мов останні ноти ніжної мелодії. У повітрі пахло свіжоскошеною травою та морською вологою. В будинку запалювалися лампи — теплі, медові, розсіяні.

Кетті повернулася до вітальні, де Алекс уже накрив плед на дивані, виставив проєктор, поставив миску з попкорном і кілька м’яких подушок.

— Домашній кінотеатр готовий до сеансу, — сказав він, дивлячись на неї з лагідною посмішкою. — Тобі лишилося обрати фільм.

— Щось спокійне, — прошепотіла вона, скидаючи з себе кардиган. — І знайоме. Можливо, той, що ми бачили на другій нашій зустрічі?

— О, класика. — Алекс натиснув кнопку. — Я завжди знав, що в тебе гарний смак.

Фільм почався, але він був лише фоном. Кетті вмостилася поруч з Алексом, поклавши голову йому на плече. Він ніжно огорнув її рукою, вільною долонею переплітаючи пальці з її пальцями. Її серце билося рівно, тихо, у ритмі довіри. Їй не треба було більше ховатися. І не треба було втікати.

— Пам’ятаєш, як ми сиділи отак на терасі, коли ще майже не знали одне одного? — запитав Алекс, його голос злегка дрімотний, але глибокий, як нічне море.

— Пам’ятаю. І тоді я вже знала, що ти — мій спокій. Що ти вмієш тримати так, що не хочеться вириватися.