глава 14. Шепіт минулого

Минуло кілька днів після свята заснування міста, але спогади про той вечір досі гріли душу Кетті. Вона часто прокручувала в голові, як Алекс чекав її у кав’ярні, як тримав за руку серед натовпу на площі, як передав їй ті документи — доказ її свободи. Ще зовсім недавно вона не вірила, що зможе коли-небудь сказати: «Я більше не з ним» — і відчути, що це правда. Та тепер ці слова мали вагу, мали сенс, мали ім’я — Алекс.

Її дні знову стали трохи світлішими. Кав’ярня, Джо, прогулянки… Вона дозволяла собі усміхатися частіше, ніж за останні роки разом. Її дім почав пахнути спокоєм.

Та спокій, на жаль, не завжди означає тишу.

Одного сірого вечора, коли небо натягнуло важкі свинцеві хмари, Кетті поверталась додому. Після зміни вона ще забігла до магазину по хліб і чай, а потім повільно йшла знайомою вулицею. Її шарф ледь колихався на вітрі, і в руках шелестів паперовий пакет.

На мить вона зупинилась біля знайомої лавки біля старого дуба. Віддихалась, вдихнула прохолодне повітря. В цей момент у кишені завібрував телефон.

Невідомий номер.

Вона глянула на екран і завмерла. Серце наче обірвалося. Холодом обдало пальці. Долоні стали вологими. Вона не могла пояснити — просто знала. Відчула всім тілом.

Вона натиснула «відповісти», не вимовивши жодного слова.

Спершу — тиша. А потім…

— Кетрін. Дорога моя, ти ж не думала, що все так просто? — його голос був масною отрутою, від якої мороз ішов по спині. — Ти справді вірила, що зможеш втекти? Що хтось зміг щось зробити без мого дозволу?

Вона мовчала. Горло перехопило. Навіть вітер, здавалося, стих.

— Ти нічого не розумієш, — продовжив він повільно, наче смакуючи кожне слово. — Я знайду тебе. І все повернеться, як було. Повір мені — краще повернися сама. Бо інакше…

Клац — вона відключила дзвінок, не слухаючи далі. Руки тремтіли, телефон ледве не випав. Серце билося надто гучно.

Вона стояла там ще кілька секунд, не в змозі рушити з місця. Все навколо здавалося нереальним — дерево, каміння під ногами, шелест пакета. Страх розливався в грудях, затоплюючи все навколо.

Він знає. Він дізнався. І він знову поруч, хоч вона втекла так далеко.

Кетті повільно рушила з місця — тепер її кроки були швидшими, майже бігом. Вона не знала, куди йде, не думала — просто йшла, тримаючись за перила, за себе, за останній клаптик спокою. Її ноги самі вивели її до місця, де починалась її нова глава — до кав’ярні, де працювала Джо. Її єдина подруга, її єдиний острів.

Кетті не пам’ятала, як дісталась до кав’ярні. Наче тінь, увійшла до знайомого приміщення — теплого, затишного, з запахом кориці, кави й випічки. Пахощі, що раніше дарували відчуття дому, тепер здавались далекими, майже чужими. Ноги самі привели її сюди, немов серце знало: лише тут вона знайде захист.

Джо стояла біля кавомашини, зосереджено спостерігаючи, як стікає ароматна рідина у порцелянову чашку. Вона почула дзвінок дверей і обернулась — і поглядом одразу вловила тривогу.

— Кетті, що сталося? — Джо миттєво залишила каву, рушила до неї швидкими кроками, прихопивши рушника, яким витирала руки. — Ти бліда... Ти вся тремтиш!

Кетті відкрила рота, хотіла щось сказати — та лише тінь голосу вирвалась на волю. Очі сповнились сліз, і вона зробила єдиний крок уперед, схопивши Джо за передпліччя.

— Він… подзвонив, — прошепотіла майже нечутно. — Він знає… що я вільна.

Джо побіліла в одну мить. Не питала, хто "він". Вона вже знала. Обережно обійняла Кетті, притискаючи до себе, ніби могла відгородити її тілом від будь-якого страху.

— Ти в безпеці. Ти зі мною, чуєш? — прошепотіла вона біля її вуха. — Дихай… просто дихай.

Але Кетті не могла дихати. Її груди стискало, немов щось важке, її тіло пам’ятало голос, що ще лунко звучав у вухах. Погроза. Образи. Обіцянка, що все повернеться, як було.

— Він сказав, що знайде мене… — її голос був ледь чутний. — Що все буде "як раніше". Що я маю повернутися. А інакше…

Вона не договорила. Але Джо не потрібно було більше слів.

— Почекай тут, — твердо сказала вона. — Залишайся тут, я зараз…

Вона витерла руки, кинула фартух на прилавок і зникла в підсобці. Через хвилину повернулась — уже без фартуха, з телефоном у руці. Її обличчя було серйозним, рішучим.

— Я подзвонила Алексу, — сказала вона. — Він уже їде.

— Але я… — Кетті хотіла заперечити, але Джо зупинила її м’яким, але твердим поглядом.

— Ти не сама, Кетті. Ти більше ніколи не будеш сама.

Ці слова впали, мов обійми на зболене серце. І вона заплакала. Вперше не стримуючи сліз. Не від болю, не від страху — а від полегшення, що хтось поруч. Що хтось прийде.

І він прийшов.

Двері рішуче відчинились — і Кетті вже не дивилась, вона відчула: запах його парфумів, м’якість його кроків, подих турботи. Алекс не питав — одразу підійшов, обережно обійняв, з притиском, що був не силою, а теплом.

— Я тут, — сказав він, і цього було досить.

Кетті здригнулась, оперлась на його груди, вдихаючи його спокій, його дихання. Його руки стискали її плечі обережно, захищаючи.

Джо стояла трохи осторонь, даючи їм простір, але не йшла — вона була як вартовий світла.

— Він дзвонив їй, погрожував, — спокійно, але стиха сказала Джо. — Каже, що знайде її.

Алекс лише кивнув. В його очах з’явився холод — не злість, а рішучість. Тиха, небезпечна. Очі людини, що захищатиме те, що любить.

— Поїхали звідси, — прошепотів він до мене. — Додому. Я не залишу тебе ні на хвилину.

Кетті лиш кивнула, все ще міцно тримаючись за нього.

— Я теж з вами, — сказала Джо. — Принаймні на перший час. Разом легше.

Алекс усміхнувся їй з вдячністю.

— Ти неймовірна.

— Просто не хочу, щоб вона знову падала в темряву, — відповіла Джо м’яко. — Вона — світло.

Небо над містом затягнулося м’якими хмарами, ніби саме воно схилилося над Кетті, приховуючи її біль під своїм світлим покровом. Вони вийшли з кав’ярні разом — троє, мов тісне коло довіри, яке вже ніхто не зруйнує.