глава 13. Там, де починається свобода

Кав’ярня була наповнена ароматами ванілі, свіжоспечених круасанів і передсвятковим хвилюванням. Місто жило в очікуванні — на вулицях розвішувалися прапорці, встановлювалися сцени, розкладалися дерев’яні прилавки з медом, квітами, мармеладом у формі сердечок. Елмвілл готувався до свого дня народження — щорічного свята, яке містяни чекали з особливою теплотою.

Кетті саме подавала замовлення — дві великі латте й два тістечка з лимонним кремом, коли на мить застигла. За столиком біля вікна сидів він — Алекс, котрий вже встигнув повернутися від своїх справ. Той самий шарф, трохи втомлені очі після дороги, але усмішка — така, що серце стислося.

Він помітив її й злегка кивнув, не кваплячись підходити — ніби дозволяв їй залишатися у своєму ритмі, не порушуючи її простору. Вона посміхнулась у відповідь — так, як посміхаються лише тим, кого чекають.

Після зміни вона вийшла з-за бару, ще не встигнувши зняти фартух. Алекс уже підвівся й тримав у руках маленький паперовий пакет.

— Це для тебе, — сказав він, простягаючи. — Там просто печиво. Знайшов на ярмарку поруч — пахло, як твій ранок.

Кетті засміялася:

— А мій ранок пахне печивом?

— Завжди. Особливо ванільним.

Вони рушили разом, вулицями, що вже наповнювались музикою. Площа була розцяцькована гірляндами, розкладки із солодощами й запашною їжею запрошували зупинитись і спробувати все. Діти бігали з повітряними кульками, хтось грав на скрипці, поруч танцювали літні пари. Усе це виглядало як сцена з якогось теплого фільму — трохи нереального, трохи чарівного.

— Я не був тут на святі вже кілька років, — сказав Алекс, коли вони зупинились біля сцени, де починалися танці. — Але мені здається, що саме сьогодні я повернувся в потрібне місце.

— Рада, що ти тут, — тихо відповіла Кетті, і в її голосі було більше, ніж просто ввічливість.

Під вечір музика ставала гучнішою, вогники — яскравішими. Вони кружляли у натовпі, їли цукрову вату, сміялися з мильних бульбашок, які літали над площею, як маленькі прозорі мрії.

А потім, коли місто починало трохи стишуватись, Алекс запропонував:

— Хочеш пройтися до набережної?

— Завжди, — відповіла вона.

На набережній був інший світ. Тихіший, глибший. Понад морем літали чайки, вода була спокійною, а вогники позаду мерехтіли, мов зірки впали на землю.

Вони йшли поруч, іноді торкаючись плечима. І хоча слів було небагато, мовчання між ними було теплим і зрозумілим.

А потім Кетті зупинилась, подивилась на нього:

— Дякую, що дочекався.

— Я дочекався не просто тебе після роботи. Я дочекався тебе… взагалі.

Він торкнувся її руки, і це був найприродніший дотик у світі. Вона посміхнулася й знову поглянула на море.

Свято тривало позаду, але найважливіше святкування, здавалося, було тут — у тиші двох сердець, які більше не боялись бути поруч.

…Вони йшли повільно, мов не хотіли, щоб цей вечір закінчувався. Синє небо над морем палахкотіло останніми променями заходу, вода тихо плескалася об берег, а вітер грався з пасмами волосся Кетті.

Алекс мовчав кілька хвилин, ніби збирався з думками, тоді зупинився й дістав із своєї сумки невеликий конверт. Поглянув на неї якось по-особливому — не з тривогою, ні. Швидше з тим світлим, стриманим хвилюванням, яке відчуваєш перед тим, як зробити щось по-справжньому важливе.

— Я хотів дати це тобі в спокійний момент, — тихо сказав він, простягаючи їй конверт. — І мені здалося, що зараз — саме такий.

Кетті здивовано взяла його. Пальці тремтіли, ніби тіло ще не розуміло, що всередині, але серце вже здогадувалося.

Вона розірвала край і витягла кілька аркушів. Її очі повільно пробігали рядками — суха юридична мова, підписи, печатки. І посеред усіх цих рядків — чітка, зрозуміла фраза:

«Рішення про розірвання шлюбу»
«Шлюб визнано розірваним з дати…»

Кетті завмерла. Кілька секунд ніби зникли всі звуки довкола — лишився лиш її подих і шелест хвиль.

— Але… як?.. — прошепотіла вона, не в змозі відірвати погляду від паперів.

Алекс зробив крок ближче.

— Я знав, що тобі буде важко це зробити самій. І знав, що він більше не має права тримати тебе ні в думках, ні в документах. Це було не просто — трохи юристів, трохи зв’язків, трохи витримки... Але тепер усе офіційно. Він не має до тебе жодного стосунку. Ти — вільна. Повністю. Без минулого, що тримає за горло.

Сльози повільно зібралися в її очах, одна скотилась по щоці. Вона не ховала їх. Навпаки — ці сльози були теплі, звільнені, мов останні уламки болю, які, нарешті, зникали.

— Ти навіть не уявляєш, що ти для мене зробив… — її голос був тремким, але щирим, ніби оголеним.

— Уявляю, — прошепотів Алекс. — Бо я бачив тебе. З першого дня. Не жертву — людину. Сильну, тендітну, гідну всього світу. І я просто хотів, щоб ти це теж відчула.

Він не торкався її — лише стояв поруч, даючи їй простір, дихання, тишу.

Кетті повільно згорнула папери, поклала назад у конверт, а потім зробила крок до нього. Її обійми були м’якими, легкими, мов крила — не проханням, не подякою, а чимось більшим. Визнанням.

Алекс обійняв її так, ніби тримав цілий світ. Без поспіху, без вагань. Просто — міцно і ніжно.

— Дякую, — прошепотіла вона, сховавшись у його грудях.

— Ти заслуговуєш на свободу. І на щастя, — відповів він. — І якщо дозволиш, я хочу бути частиною цього щастя.