глава 12. Після світла

Сонце повільно піднімалося над узбережжям, забарвлюючи кімнату м’яким золотим світлом. Проміння танцювало на бежевих стінах, пробивалося крізь легкі фіранки й лягало теплими плямами на дерев’яну підлогу.

Кетті розплющила очі повільно, майже неохоче, й на мить забула, де вона. У голові ще тремтів сон, сповнений обіймів, сміху та його очей. Лише коли доторкнулася до теплого пледа, а потім — до його сорочки, в яку була загорнута, реальність повернулася ніжно й лагідно. Вона була в Алекса.

У кімнаті пахло кавою. Десь із кухні долинало шурхотіння посуду — хтось тихо готував щось на сніданок. Усміхнувшись, Кетті обережно встала, поправила на собі тканину й пройшла на кухню босоніж, килимок під ногами був теплий, м’який — як усе навколо цього ранку.

Алекс стояв до неї спиною, змішуючи щось у маленькій каструльці. Почувши її кроки, обернувся з усмішкою, яка одразу ж розтопила щось у грудях.

— Доброго ранку, — прошепотів він, наче боявся порушити ранкову тишу.
— Добрий, — відповіла вона, голос ще сонний, але усмішка щира. — Що це ти там?
— Овсянка з яблуками, медом і корицею. Нічого складного. Але, здається, у тебе тепер буде новий улюблений сніданок.

Вона засміялася й сіла за стіл, підібгавши ноги. Її волосся було скуйовджене, але в цій легкій недбалості була особлива краса — затишна, справжня.

Вони снідали повільно, між ложками овсянки переглядаючись, усміхаючись, обмінюючись невеликими фразами — не для змісту, а для тепла. Здавалося, час спинився. Навіть годинник на стіні тік повільніше.

Після сніданку Кетті заварила чай — її руки в його сорочці виглядали такими домашніми, такими зворушливими, що Алекс підійшов, обійняв ззаду й поцілував у тім’я.

— Ти прикрашаєш цей ранок, Кет, — прошепотів він.
— А ти — мій спокій, — відповіла вона тихо, але серцем.

Втім, як не хотілося затримати цю мить, вона була не вічною. Алекс мусив їхати у справах — зустріч із давнім другом у сусідньому містечку, щось пов’язане з документами. Він був небагатослівний, але чесний. І попри жаль, що мусив залишити її, поцілунок на прощання був такий теплий, що ще довго пульсував на її вустах.

Вона дивилась йому вслід, стоячи в дверях, загорнута в плед. Усмішка ще жила в її очах… але всередині з’явився тоненький тріск.

Коли Кетті йшла додому, вулиці вже були повні ранкового світла, але в ній починало осідати щось інше. Не тривога, ні. Радше тінь. Ніби світло залишилося там — у кухні Алекса, у його очах, а тут, на вулиці, знову знайома тиша. Вона йшла повільно, вдихаючи повітря, намагаючись не піддаватися думкам, але вони вже гойдалися десь поруч.

"А що, якщо…?"
"А якщо я знову занадто багато дозволяю?"
"А якщо це все занадто добре, щоб бути правдою?"

І в цих питаннях вже було щось від болю минулого. Образи, що спалахували в голові. Вони були нечіткі, як відблиски в каламутній воді: двері, які зачиняються занадто голосно, голос, який різав, дотик — різкий, чужий. Минуле знову стукало в її серце.

Її долоні трохи тремтіли, коли вона дістала ключ. Дім був теплим, але знову — порожнім.

Вона сіла на підвіконня, притулившись спиною до стіни. Чай парував у долонях, а очі дивилися вдалечінь — туди, де за пагорбом був дім Алекса.

Тепле повідомлення прийшло о 12:43.

«Я вже скучив. Твій чай — найсмачніший у світі. Напиши, коли з’явишся вдома.»

Кетті не відповіла відразу. Вона лише приклала екран до грудей, закрила очі й тихо прошепотіла:

— Не зламай мене, будь ласка…

На роботі все було ніби без змін: запах кави, ледь втомлені очі клієнтів, легка музика на фоні й шум машин за вікном. Кетті вдягнула фартух і за звичкою перевірила кавову машину, поповнила серветки біля вітрини, встигла кинути два жарти з баристою з сусідньої зміни — і все виглядало, як завжди.

Та Джо, уважна до дрібниць, помітила одразу: щось у Кетті змінилось. Чи то в очах, чи в тому, як вона мовчала між словами. І саме на обідній перерві, коли вони влаштувались у затінку за кав’ярнею, Джо без церемоній подала їй чашку і сіла поруч.

— Що сталось, Кет? — запитала вона тихо, не тиснучи, але впевнено. — У тебе очі такі, ніби ти щось проковтнула, а воно колеться зсередини.

Кетті ледь усміхнулась, спробувала звести все до жарту:

— Звідки ти знаєш такі порівняння?
— А в мене вдома бібліотека з болю, — знизала плечима Джо. — Хочеш, позичу томик?

Вони засміялися, але сміх швидко згас. Було тихо. І тиша, здавалось, запрошувала до щирості.

— Я ночувала в Алекса, — нарешті сказала Кетті. — Було дуже добре. Занадто добре. Та… потім я залишилася сама — і почалося. Ці голоси з минулого, знаєш?.. Питання, страх, відлуння.

Джо мовчки слухала, не перебивала. Потім кивнула й промовила:

— Я знаю. О, повір, знаю…
— Справді? — Кетті здивовано глянула на неї.
— Мене мій колишній змусив залишити навчання, сказав, що я нічого не варта. Що з мене хіба що офіціантка. Коли я пішла від нього — залишилася без дому, з боргами й… цілою купою сумнівів. І я досі боюсь іноді. Що прокинусь, і це все — мильна бульбашка.

Кетті простягнула руку й торкнулася її пальців. Тихо, ніжно.

— Ти — не бульбашка. Ти — сонце на шостій ранку, Джо. Сильна, розумна і добра.
— І ти не зламана. Ти — тиха ріка після бурі. В тобі є щось… справжнє. І Алекс це бачить.

Кетті відвела погляд, посміхаючись крізь ледь вологі очі.

— Іноді я думаю: «А що, як усе знову зламається?».
— Так і буде. Іноді. Але в тебе вже є сила це знову зібрати, Кет. І цього разу — не сама.

Вони сиділи ще кілька хвилин у тиші, потягуючи каву. Не було потреби поспішати. У цій паузі, у цій простій людській присутності — було більше тепла, ніж у тисячах слів.

Перед тим як повернутись у кав’ярню, Джо усміхнулась:

— А давай ти напечеш якесь божевільно-смачне печиво — але не як подарунок для когось, а просто… щоб світ був смачнішим. А я принесу свій улюблений плейлист і вино.
— Угода, — кивнула Кетті.