глава 11. Ніч яка лікує

День був похмурий, з м’якою імлою, що стелилася понад морем, ніби хтось дбайливо натягнув сіре мереживо між небом і водою. Елмвілл дихав тишею — затишною, трохи задумливою, майже шепітною.

Кетті стояла біля вікна зі спокійною чашкою трав’яного чаю в руках. Останні дні були майже безхмарними, і саме це — ця незвична легкість — почала в ній щось пробуджувати. Щось, що довго було десь під замком. І сьогодні вона мала відчути, що Алекс — не лише про нове. Він, як і вона, ніс у собі сліди минулого.

Вони домовились зустрітися біля старого причалу — місця, де іноді було таке відчуття, ніби час тече трохи повільніше. Алекс стояв там, загорнутий у темно-синій шарф, тримаючи в руках два горнятка кави.

— Я подумав, що день просить кави, — сказав, усміхаючись, — але не надто міцної.

— Точно вгадав, — відповіла Кетті, приймаючи горнятко. Їхні пальці торкнулись — ледь, але тепло від того дотику затрималося довше, ніж варто було.

Вони сіли на стару лавку, вкриту сіллю й роками. Тиша не тисла. Вона дозволяла бути поруч без слів.

— Я думав... часом... може, варто тобі знати, — почав Алекс тихо, не дивлячись на неї. — Я не завжди був таким, як зараз. Колись я служив. Не в Англії. У місці, де сонце пекло небо, а страх ішов попереду тебе.

Кетті слухала. Не перебивала. Лише поглянула — і цього було досить, щоб він відчув: можна продовжити.

— Я втратив там друга. Й себе трохи. Коли повернувся, мав нічні кошмари, тривалий час не міг торкнутись до музики, до книг. Все здавалося фальшивим, неважливим.

— А тепер? — тихо запитала вона.

— Тепер — я намагаюсь. Щодня. Ти — наче спокій, про який я навіть не смів думати.

Кетті обережно поклала руку на його. В її очах була тиша. Прийняття.

— Я теж маю свою війну. Свого часу не на передовій, а вдома. — Голос її трохи зломився, але вона продовжила. — Я жила з чоловіком, що ламав не тільки ребра, а й щоденну віру в себе. Утікла — й досі вчуся довіряти, дихати вільно.

Алекс стис її пальці — не сильно, а так, щоб вона знала: він чує. І нікуди не йде.

— Знаєш, — мовив він, — я не хочу бути ще одним привидом у твоєму житті. Я хочу бути кимось, з ким ти можеш не ховатися. Навіть у найтемніші дні.

Кетті кивнула. Усередині неї — щось тріснуло, але не з болю. З полегшення. Мов стіна, яку вона несвідомо тримала, почала осипатись. І не зруйнувала її — а відкрила.

— Я не прошу ідеального, Алекс. Лише справжнього.

Він усміхнувся. І в тій усмішці було щось дуже людське, трохи втомлене, але тепле. Живе.

— Тоді я твій.

І цього разу — вони не цілувались. Лише сиділи поруч. А море шепотіло щось дуже давнє й дуже ніжне, лиш їм двом зрозуміле.

Вони мовчали ще якусь мить. Тиша між ними не була порожньою — у ній осідало почуте, проростало щось нове. Кетті поглянула на Алекса, як дивляться на когось, хто несподівано увійшов у твій дім, але не зламав двері — а постукав. І чекав, поки ти відкриєш.

— Як довго ти був там? — її голос злегка затремтів, ніби він проходив через вузький прохід усередині неї.

Алекс повільно зітхнув, його пальці ковзнули по обідку горнятка.

— Два роки. Довгих і коротких водночас. Пам’ятаю запах гарячого заліза, пісок у роті, кров на долонях. І ще — як вперше почув музику після повернення. Просто сів у машині на заправці, увімкнув радіо… І заплакав.

— Ти плакав? — Кетті не здивувалась, навпаки — її серце стислося від того, як людяно це прозвучало.

— Так. Бо я зрозумів: я повернувся. Але ще не був собою. Мені знадобились місяці, щоби просто прийняти тишу. Без вибухів, без наказів, без нічних криків.

Він замовк. Потім додав тихіше:

— Мене вчили виживати. Але не жити після цього.

Кетті нахилилась трохи ближче. Її волосся торкнулось його плеча. Її присутність була, як спокійний дощ після надто довгої спеки.

— А мене… мене не вчили любити. Мене вчили боятися. Кожного погляду. Тону. Кроків у коридорі. Вранці я навчилась визначати, яким буде день, лише почувши, як він закривав двері ванної.

Вона зупинилась, голос її став шепотом:

— Я боялась дихати, аби не здавалося, що я “надто голосно існую”.

Алекс не відповів одразу. Лише простягнув руку і дуже ніжно провів пальцями по її щоках, ніби торкався не обличчя, а ран.

— Кетті… Я не знаю, чи заслуговую на тебе. Але я хочу — кожен день — бути поруч. Не щоб рятувати. А щоб ти знала: більше не сама.

Її губи затремтіли, але вона всміхнулася. Вперше — з повною довірою. Мов ті слова нарешті знайшли своє місце всередині неї.

— Я теж не рятівниця, Алекс. Але я можу бути тим, хто тримає за руку, коли страшно.

Його усмішка була ледь помітна, але щира.

— Ми наче уламки, що раптом склались в одну мозаїку, — сказав він, — з усіх розбитих шматочків.

— Але тепер... ця мозаїка справжня, — додала вона. — І я хочу бачити, що з неї виросте.

Вони сиділи так ще довго. Слухали, як море внизу накочує хвилі на берег, ніби також хотіло розповісти свою історію — про втрати, повернення, про надію, що росте навіть у тріщинах скелі.

...Коли вітер став прохолоднішим, Алекс нахилився до неї й лагідно спитав:

— А може… ти зайдеш до мене? У мене є диван, плед, попкорн і кілька фільмів, які чекають свого часу. Хочу провести ще трохи вечора з тобою. Без поспіху. Просто… бути поруч.

Кетті на мить задумалась — не тому, що вагалась, а тому що це прозвучало надто добре, надто спокійно для її досі неспокійного серця.

— Я б дуже хотіла, — тихо відповіла вона, і його очі засяяли теплом.

Будинок Алекса був затишним — дерев’яні полиці з книгами, м’яке світло лампи, запах кави й деревини. Усе дихало спокоєм. Кеті роззувалася на порозі, відчуваючи себе дивно вільно — як ніби приходила сюди вже сотні разів.

— Проходь, — промовив Алекс, — я зараз принесу щось смачне. Сподіваюсь, ти любиш солоний попкорн.

— А якщо ні? — пожартувала вона, скидаючи пальто.

— Тоді я терміново зроблю солодкий, — усміхнувся він у відповідь.