глава 10. Відкрите серце

Ранок огортав будинок мовчазним спокоєм. Усе навколо здавалося особливо чутливим до тиші: навіть вітер за вікном шелестів якось обережніше, ніби боявся потривожити новонароджену рівновагу. Світло повільно ковзало по підлозі, спершу золотило куточки килима біля ліжка, потім торкалось ніжних складок завіси, далі — краєм зайшло на стіл, де залишилась недопита вчорашня чашка чаю.

Повітря пахло сном, деревом і нотками кориці — залишками свічки, що догоріла пізно вночі. І ще щось — щось невловиме й тепле — зберігалося в стінах цього простору. Може, спогад про сміх. А може, просто — присутність того, хто дивився на неї так, ніби вона вже не була уламком чи тінню, а знову — живою, справжньою.

Кетті прокинулась не від звуків, не від думок. Просто — розплющила очі. Як тоді, коли не мусиш поспішати й не мусиш боятись. Її тіло, обгорнуте теплою ковдрою, ще зберігало відлуння вчорашнього вечора. На губах — ледь відчутний спогад про поцілунок. Легкий, як дотик до крил.

Вона ще кілька хвилин лежала нерухомо, слухаючи, як десь унизу потріскує дерево під ранковим сонцем, як тінь повільно відходить із кутів кімнати. Усе здавалося справжнім — і водночас, ніби трохи нереальним. Як сон, який залишився не в голові, а на шкірі.

Потім, не поспішаючи, вона підвелася, вдягнула улюблений в’язаний кардиган, той, що пахнув домом і щоденним теплом, заварила чай із ромашкою й м’ятою — він заспокоював думки краще за будь-які слова — і вийшла на ґанок.

Свіжість обняла її одразу. Повітря пахло солоністю моря, легким дощем, що пройшов десь уночі, і першим сонцем, яке зігрівало не так землю, як настрій.

Кетті сіла на старе плетене крісло, підтягнула коліна й закуталася в плед. Поруч на дерев’яному столику — її чашка, з якої ще підіймалася пара. Вона вдивлялася в горизонт, де небо зустрічалося з водою, й думала про те, що іноді найважливіші речі приходять не з гучними кроками, а з тишею. І з кимось, хто не питає: «Чого ти боїшся?», а каже: «Я — поруч».

«Це справжнє?» — подумала вона. — «А може, я просто навчилась дихати заново?»

Вчорашній вечір залишив у ній щось м’яке, майже невагоме. Алекс не тиснув, не поспішав. Він слухав її — справді слухав, не перебиваючи, не шукаючи відповідей. Він не злякався, не відвернувся, коли вона відкрила перед ним двері свого минулого. І це було… нове.

Її пальці стискали горнятко — не через холод, а через те, що вона намагалася втримати цей спокій, як щось крихке, що легко розсипається, якщо тримати занадто сильно. Але, здається, він був справжнім. Уперше за довгий час вона відчувала — не втечу, не пустоту, не відчай. А нову форму присутності. Своєї — в цьому світі.

Звуки ранку поволі ставали голоснішими — десь у сусідньому дворі гавкнув пес, крикнула чайка, вдалині пройшов велосипед. День набирав сили.

Кетті зробила останній ковток, знову вдихнула свіже повітря — і з якимось внутрішнім зосередженням рушила до будинку. У кав’ярні на неї чекала зміна, Джо — її вічна порадниця й сміхотерапевт, нові обличчя — і десь глибоко під грудьми — тепле знання, що ввечері вона знову побачить його.

А поки — життя.

Кетті ще на мить зупинилася в передпокої, притиснувши долоню до серця — ніби хотіла зберегти там той ранковий спокій, як аромат улюбленого чаю. Зазирнула в дзеркало: обличчя світліше, ніж зазвичай, очі — спокійні. Вдяглася, поправила волосся, взула зручні черевики й вийшла на вулицю.

Дорога до кав’ярні, хоч і знайома до дрібниць, сьогодні сприймалась інакше. Кожен крок ніби мав особливий ритм, як мелодія, що народжується зсередини. Морське повітря ще зберігало свіжість ночі, а небо над дахами будинків ясніло з м’якою обіцянкою нового дня. Лаванда під вікнами сусідського будинку трохи нахилилась, ніби вітаючись, а вітрини крамничок, що прокидалися, поблискували чистим склом і віддзеркалювали небо.

Кав’ярня зустріла її звичним дзвіночком над дверима та ароматом свіжоспечених круасанів. Тут усе залишалося таким, як завжди: дерев’яні столи, сільнички з мереживними серветками, пари постійних клієнтів, які вже встигли зробити замовлення, і — Джо. Вона стояла за прилавком із виразом обличчя, який можна було прочитати лише так: «О, мені є що розповісти».

— Добрий ранок, зірочко, — промовила вона, не обертаючись. — У тебе щось в очах блищить. Розкажеш?

Кетті усміхнулася, знімаючи пальто, і тільки тихо відповіла:

— І тобі добрий. Просто... ранок видався особливим.

— Особливий? Це що — чай із чарівним листям чи, може, хтось нарешті доторкнувся до твого серця? — пожартувала Джо, підморгуючи.

— Джо, дай мені хоч фартух зав’язати, а потім вже поговоримо, — сміялася Кетті, ховаючи очі.

— О, то ти соромишся? Сама не віриш, що це ти? — засміялася Джо.

— Мабуть, — тихо відповіла Кетті, ставлячи чашку з кавою на стіл.

— Ну гаразд, не змушуй мене витягувати всі секрети за тебе, — жартома застерегла Джо. — Але якщо захочеш поділитися, я завжди тут.

Кетті посміхнулася, вдихаючи аромат свіжозмеленої кави.

— Слухай, а ти що? Я помітила, ти сьогодні трохи задумлива. Щось трапилось? — спитала вона, ставлячи біля неї піалу з капучино.

— Просто думаю про те, що мені треба щось змінити, — відповіла Кетті, вглядаючись у відблиски на піні кави. — Робота в кафе — це добре, але інколи хочеться більшого.

— Ага, я розумію, — кивнула Джо. — Але пам’ятай, що кожна дорога починається з першого кроку. І не треба боятися його зробити.

— Знаю, — усміхнулася Кетті. — Просто буває страшно. Бо що, якщо не вийде? Якщо знову доведеться починати з нуля?

— Тоді почнеш з нуля, але з досвідом, — пожартувала Джо, підбадьорливо клацаючи пальцями. — Це вже не так страшно.

Обидві посміхнулися одна одній, і в цей момент у кафе зайшов клієнт, а розмова ненадовго перервалася.

— До речі, — Джо заговорила після того, як закінчила обслуговувати, — ти чула, що Алекс повернувся? Кажуть, він буде тут найближчими днями.

Кетті, не приховуючи цікавості, злегка нахилилася вперед.