глава 9. Тиша між двома серцями

Свічки на столі горіли м’яким, нерівним світлом, відкидаючи танцюючі тіні на стіни. Посуд, який Кетті з любов’ю обирала ще кілька днів тому, тепер здавався частиною чогось більшого — її нового життя, її нової історії. Вона сиділа навпроти Алекса, у світлій сукні з тонкої тканини, що ніжно спадала з її плечей. Її очі світилися не тільки від світла — а від тієї особливої тиші, що приходить, коли з серця зникає страх.

— Це… смачно, — усміхнувся Алекс, поклавши виделку. — Але, здається, компанія ще краща.

Кетті засміялась, відвівши погляд. Це сміх, який не потребував дозволу.

— Ти добре вмієш говорити приємності.

— Ні, я просто кажу правду, — м’яко відповів він, піднімаючи келих. — За вечори, які хочеться запам’ятати.

Вони чокнулися, і келихи задзвеніли так тихо й ніжно, як листя, що торкається вітру.

Коли вечеря підійшла до кінця, а в келихах залишилися останні краплі, Алекс тихо встав і простягнув їй руку.

— Можна? — запитав він, і в голосі не було наполегливості, лише запрошення.

— Але музики ж немає…

— Хіба вона нам потрібна?

Вона встала. Його руки обережно лягли їй на талію, а її — на його плечі. Вони рухались повільно, під уявну мелодію, яку, здавалось, чули лише вдвох. За вікном шелестів вітер, десь далеко співав нічний прибій, а в кімнаті стояла м’яка тиша, в якій їхні кроки звучали як шепіт.

— У мене в дитинстві був плюшевий ведмедик, — раптом сказала Кетті, трохи здивувавши себе. — Я називала його Генрі. Він був старенький, з відпоротим вушком, але я не могла заснути без нього.

— А в мене була колекція марок. Я уявляв, що з кожною з них мандрую до тієї країни, звідки вона прийшла.

Вони усміхнулись. Ці історії, прості й добрі, як дитячі малюнки на стіні, зігрівали більше, ніж будь-які признання.

Їхній танець зупинився не тому, що музика скінчилась — бо її не було, — а тому, що в мить наступну їм не захотілося рухатися далі. Алекс опустив погляд, і, ніби не поспішаючи, нахилився. Її губи були м’які й теплі, як весняний вечір. Поцілунок був ніжний, легкий — як подих.

— Я… — почав він, але Кетті торкнулася його пальцями.

— Зачекай.

Вона відступила на крок, сіла на диван і, трохи зніяковіло, запросила його сісти поруч.

— Я маю тобі дещо сказати, перш ніж ти скажеш те, що, здається, хочеш сказати.

Він мовчки сів, дивлячись у її очі.

— Моє життя до цього моменту… було складним. — Її голос був рівним, хоч пальці трішки тремтіли. — Я була в шлюбі. Мені довелося втекти. І не просто втекти, а вижити. Були сльози, були шрами — не лише на тілі. Був страх, який здавався безкінечним.

Вона вдихнула повітря, глибоко.

— Я не знаю, яка я в стосунках. Я не знаю, чи вмію довіряти на повну. Але я не хочу тобі брехати чи мовчати.

— Ти хоробра, — тихо сказав Алекс. — І дуже справжня.

— Але… після цього всього… ти все ще хочеш цих стосунків?

Він не відповів одразу. Він просто взяв її долоню і потримав у своїй — довго, тепло, мовчки.

— Ти не твоя травма. Ти — світло, яке змогло пройти крізь неї. Я не боюся твого минулого. Я хочу бути з тобою — такою, яка ти є.

Її очі зволожилися, але вона не відвернулась.

— Добре, — прошепотіла Кетті. — Тоді… давай спробуємо.

І в цю мить, у будинку біля моря, де тихо гуділи стіни, а вітер торкався скла, щось нарешті стало на свої місця.