глава 8. Нотатки перед вечером

Ранок народжувався поволі, мов занурений у серпанок. Море за вікном дихало спокійно — його шум був не гучним, а рівним, майже заспокійливим, як дихання живої істоти. Сонце поволі стікало по віконному склу, торкаючись підлоги, а в повітрі пахло кавою, хлібом і новим днем.

Кетті стояла на кухні в своєму затишному халаті, ноги — босі на дерев’яній підлозі, долоні — обгорнуті навколо теплої чашки. Вона ще не поспішає — сьогодні мала вільний ранок перед зміною, і це був подарунок.

Субота наближалася, і разом із нею — щось ніжне й трепетне, наче доторк до душі. Алекс... Сама його присутність у її думках змушувала усміхатись. Вона вже кілька разів уявляла ту вечерю: свічки, тиша дому, запах розмарину й яблук, тихий сміх. Але перш ніж все те стало реальністю — потрібно підготуватись.

Вона одягнула свою улюблену сукню, легку, в пастельних відтінках, і вибралася до містечка.

Першою зупинкою стала крамниця побуту на головній вулиці. Її вітрина була заповнена речами, що здавалися ніби випадково підібраними — та в цьому хаосі був затишок. Погляд Кетті впав на набір посуду: керамічні тарілки з тонкими обрисами лаванди по краю, наче хтось провів пензлем по самому краєчку літа. Вони були ніжні й трохи нерівні — мов створені вручну. Вона додала до них ще й два келихи з тонкого скла, білу серветку з вишивкою та прості свічки в скляних підсвічниках.

«Справжній вечір починається з дрібниць», — подумала вона, пакуючи покупки в плетену сумку.

Продукти вона купувала повільно, уважно. Помідори черрі, оливкова олія, пучок свіжого базиліку, сир — м’який, із блакитною пліснявою, що пахнув вершками. А ще — паста, власноруч зроблена в місцевому магазинчику. І кілька яблук — червоних, щільних, з теплим ароматом пізнього літа. Їх вона запікатиме з корицею та медом.

Після гастроному — ще одна зупинка. Невеличка крамничка з одягом. Там, у глибині, висіла вона — сукня кольору топленого молока, легка, з тонкими бретелями, хвиляста й ніжна. Вона одразу відчула: це саме та сукня. Та, у якій вона почуватиметься собою. Красивою, жінкою, що заслуговує на погляд з любов’ю.

Примірявши, вона довго дивилась у дзеркало. В очах було щось нове — спокій, прийняття, і тиха радість.

…Сидячи вдома, розкладаючи свої покупки на кухонному столі, Кетті відчула дивне, але приємне хвилювання. Вона з любов’ю витягувала з сумки тарілки, милувалась новими келихами, ніби то були витончені крила прозорих метеликів. Сама думка про майбутній вечір з Алексом гріла серце. Таке просте щастя — як чай у теплих долонях.

На годиннику вже добігала перша — пора було збиратись до кав’ярні. Вона зачесала волосся в легкий пучок, одягла форму та захопила ще один погляд у дзеркало. В очах — лагідність і спокій. Вона виходила з дому не просто на роботу — а в простір, де кожен день мав свій ритм, своїх людей і свої маленькі радощі.

Кав’ярня вже жила звичним післяобіднім життям — повна гомону, аромату свіжої випічки, і того ледве помітного гуркоту посуду, що завжди створював відчуття затишку. Сонце ковзало по вітрині, залишаючи м’які смуги світла на столах.

Кетті працювала впевнено й спокійно. Вона вже добре знала, хто з постійних гостей полюбляє мигдальне латте, а кому треба додати на одну ложку менше цукру — і саме в цьому була своя особлива гармонія. Вона не просто подавала каву — вона плела настрій кожному дню.

— Ну що, як там наша чарівниця готується до великої події? — проспівала Джо, підморгнувши через прилавок.

— До якої ще події? — ледь усміхаючись, відповіла Кетті, хоча в очах промайнув той самий вогник.

— Не прикидайся! Я ж бачу, що ти вже третій день світишся, мов різдвяна гірлянда. Це не від круасанів, я знаю.

Кетті засміялась, трохи зніяковіла, але потім зітхнула:

— Добре, зізнаюсь. У суботу ввечері — вечеря. Вдома. Для нього.

— Для НЬОГО? — Джо навмисно зробила великі очі й театрально присіла на табурет біля кавомашини. — О, Кетті, ну це вже серйозно. А я думала, він просто той милий чоловік, що навідується за булочками.

— Він більше, ніж просто чоловік, — тихо сказала Кетті, дивлячись на кружку, яку витирала. — Він... інший. Поруч з ним — я відчуваю себе собою. Без масок, без страху. І я хочу подарувати йому вечір, у якому буде не лише їжа, а й тепло.

Джо уважно дивилась на неї. Потім тихо, майже пошепки, сказала:

— Це найкраща причина для вечері, яку я чула. Зовсім не як у кіно. По-справжньому.

— А ти, як досвідчена гурманка, не підкажеш, що краще приготувати? Я вже планую пасту з базиліком, салат, і запечені яблука на десерт.

— Ідеально, — Джо аж притупнула. — Але візьми до яблук ще трошки ванілі. І лимонної цедри. Це додасть нотку свіжості.

— Дякую. Ти — мій рятівник.

— Я більше, ніж рятівник, я ще й сомельє, — засміялася Джо. — Прийду після зміни з пляшкою доброго вина, і разом оберемо найкращу страву до нього.

— Домовились, — сміючись, відповіла Кетті. — Тільки без твоїх історій про «коханців у Парижі», які ти завжди розповідаєш після другого келиха.

— Ні, цього разу будуть «коханці в Брайтоні». Простіші, але щасливіші.

Коли сонце схилилось до заходу, а двері кав’ярні зачинились за останнім відвідувачем, Кетті та Джо, втомлені, але усміхнені, вийшли на свіже повітря. Місто вже плавно оповив вечір — у повітрі витала прохолода, лампи світили м’яким жовтим, і кожна кроква мостової здавалася знайомою.

— Тобі пощастило з домом, — мовила Джо, коли вони підійшли до порогу Кетті. — Там пахне спокоєм. І кориці.

— Це, певно, я так пахну, — засміялась Кетті, відкриваючи двері.

На кухні вона поставила легку закуску: сир, кілька зелених оливок, шматочки яблука з медом. Джо одразу відкоркувала вино, наповнюючи келихи ніжно-золотистою рідиною.

— Знаєш, — почала вона, сідаючи за стіл, — я давно не бачила, щоб хтось так обережно і водночас впевнено йшов до нових стосунків. Ти ніби не поспішаєш, але з кожним кроком — глибше. Це рідкісна річ.

— Я боюся поспішати, — зізналась Кетті, — бо вже колись бігла, і впала. Тепер я йду повільно. Але з любов’ю.