глава 7. Де народжується тиша

Суботній вечір повільно сповзав на Елмвілл, мов оксамитове покривало — лагідне, шепітне. Містечко дихало рівно, у ритмі світел, що спалахували в маленьких вікнах, і запаху дров’яного диму, що клубочився з камінів, змішуючись із солонуватим морським повітрям.

Кетті стояла біля дзеркала в передпокої, поправляючи світло-бежевий шарф. Її очі, хоч і втомлені, блищали зосередженістю. Вона вдягла темно-синє пальто, те саме, яке було теплим не лише тілом, а й спогадами — у ньому вона відчувала себе так, ніби все попереду.

За вікном небо затягувалось напівпрозорою сіткою сутінків. Усе здавалося трохи сповільненим, як у старому фільмі.

Стукіт у двері був тихим, майже нерішучим. Але знайомим.

Кетті відчинила.

Алекс стояв на ґанку, у темно-сірому пальті, з легким рум’янцем на щоках і книгою, яка визирала з-під руки. Його шарф був недбало зав’язаний, і волосся трохи розтріпане вітром. Він усміхнувся — не широко, а так, як усміхаються тоді, коли не бачили когось надто довго і не хочеш зіпсувати мить словами.

— Ти виглядаєш так, ніби вийшла з якогось тихого роману, — сказав він.

— А ти — ніби головний герой, який прийшов на потрібну сторінку, — відповіла вона, ховаючи усмішку в комір.

Вони рушили вулицею, не поспішаючи, ніби не йшли — а пливли крізь цей вечір. Ліхтарі сипали на бруківку м’яке світло, і їхні тіні йшли поруч — як і вони самі, поруч, але не надто близько.

— Я рада, що ти повернувся, — сказала вона після мовчання.

Алекс зітхнув повільно.
— Мені потрібно було трохи побути на самоті. Провідати батьків, побути там, де нічого не нагадує, де все трошки інакше. Іноді, щоб зрозуміти, де твоє місце, треба його на мить залишити.

— Я розумію. Мабуть, краще за багатьох. — Її голос був тихий, як і хода, але кожне слово звучало з глибиною.

— А ти? Як ти?

— Живу. Вчуся. Звикаю до тиші. Вона вже не лякає. Навпаки — лікує. Іноді тиша говорить більше, ніж сотні фраз.

Алекс поглянув на неї — не пильно, а так, ніби слухав не тільки слова, а й мовчання між ними.

— У тобі з’явилася певна... впевненість. Спокій. М’який, але сильний.

Кетті кивнула. — Я теж це відчуваю. Може, саме тому сьогодні так легко.

Вони зупинились біля затишного кафе з дерев’яною вивіскою, де золоті літери світилися відбитим світлом ліхтарів. У кав’ярні було майже порожньо. Їх провели до столика біля вікна. Всередині пахло карамеллю, апельсиновою цедрою та старим деревом.

— М’ятний? — спитала Кетті, коли офіціантка підійшла до них.

— Завжди. А ти?

— Імбирний. Тепер це мій ритуал.

— Ритуали — це теж форма турботи. Про себе.

Коли чай стояв на столі, а пар здіймався догори, ніби легка вуаль, Алекс дістав із кишені дерев’яну закладку. Вона була тонкою, з вигравіруваним морем і човником посеред хвиль.

— Для тебе. Якщо читаєш щось перед сном. Нехай вона тримає сторінку… і трохи — спокій.

Кетті взяла її в руки, торкнулась пальцями теплого дерева.
— Дякую… Вона як промінчик.

— Усе, що нагадує, що ти не сама, — промовив він.

Коли вони виходили, на вулиці вже віяло морською вогкістю. Але не холодно — просто освіжаюче. Їхні кроки лунали м’яко по камінню.

— А як у тебе на роботі? — запитав Алекс, розглядаючи її профіль під світлом ліхтаря.

— Подобається. Люди добрі. А ще… там є кавовий аромат і тепло рук. Це більше, ніж просто робота.

— Елмвілл тебе прийняв, — усміхнувся він. — І ти прийняла себе.

— Можливо, — відповіла Кетті. — Я ще в дорозі. Але мені вперше не страшно.

Біля хвіртки вона зупинилась.

— Дякую за вечір.

— Дякую, що погодилась.

— Побачимось?

— У суботу. Вечір. Нехай буде ще одна прогулянка. Без приводу. Просто — бути.

— Просто — бути, — повторила вона, і в її голосі звучало світло.

Алекс ще мить стояв, ніби щось хотів додати, але не став. Лише кивнув і повільно рушив вулицею, залишаючи за собою тишу — ту, що не порожня, а наповнена.

Коли хвіртка за нею зачинилась, Кетті ще мить стояла в темряві на ґанку, вдивляючись у бруківку, якою щойно пішов Алекс. У повітрі залишився слід його присутності — легкий, ніби шлейф від музики, що щойно стихла, але ще живе в серці.

У будинку пахло м’ятою з її шарфа, деревом і трохи — морем. Вона зняла пальто, повісила його обережно, ніби воно теж потребувало тиші. Потім підійшла до вікна, розсунула занавіски і поглянула на нічне небо. Ліхтарі за вікном світлили м’яко, наче хтось підсвітив їй думки зсередини.

Її пальці несвідомо торкнулися дерев’яної закладки, яка лежала тепер на столі поруч з горнятком. Серце билося тихо, але ритмічно. Так, наче щось назрівало — не буря, а тепло. Глибоке й невідворотне.

Кетті сіла на край дивана, підібравши ноги й загорнувшись у плед. Вона думала. Не про минуле — його тіні тепер залишались за дверима. Не про страх. А про те, що буває після. Про початок, який не кричить, а шепоче. Про присутність, що не заповнює, а обіймає.

І раптом — ніби зненацька, хоча думка вже жила в ній давно — вона вирішила.

Їй хотілося зробити щось для нього. Для них. Без помпезності, без сцен. Просто — вечеря. Світло ламп, свічки, музика, можливо, тарілка пасти з чимось ароматним, домашнім. І два горнята з вином. Її дім, її простір, її ритм — відкритий комусь, хто поважає тишу.

Вона взяла телефон. Затримала пальці над екраном на мить. Потім натисла.

Кетті:
“Я подумала… Може, замість ще однієї прогулянки — суботнього вечора завітаєш до мене? Я приготую щось тепле. І вино буде. Без приводів. Просто…”

Вона перечитала, усміхнулась і надіслала. Повітря в кімнаті стало іншим — ніби трохи теплішим. Вона встала, підійшла до вікна, і вже не дивилася на вулицю. Вона дивилась у своє відображення у склі — спокійне, стримане, з вогником.

Телефон засвітився:

Алекс:
“Просто — бути? У твоєму домі, з твоїм теплом? Так. Із задоволенням.”

Її серце зробило повільний, теплий оберт. У суботу вони не йтимуть вулицями. У суботу вона впустить світло в дім — і когось у свій простір. І це не було страшно. Це було правильно.