глава 6. І знову поруч

Проміння ранкового сонця ніжно заглядали крізь штори в кав’ярню «The Blue Cup», огортаючи кожен куточок теплим світлом. Упродовж майже двох місяців Кетті жила у ритмі цього маленького місця — звуки меленого кавового зерна, аромати ванілі й кориці, голоси постійних відвідувачів, які ставали майже як родина. Робота наповнювала дні, забираючи думки від болю минулого, даруючи прості радості.

Та серед усієї цієї суєти було одне порожнє місце — відсутність Алекса. Він поїхав у далеку поїздку, і з того часу вони не бачилися, лише час від часу обмінювалися короткими повідомленнями, що не могли замінити живого спілкування.

У цей день Кетті випала коротка обідня перерва. Вона з чашкою кави сіла біля великого вікна, дивлячись, як за вулицею неспішно рухаються перехожі, а листя на деревах шепотіло свою стару казку.

Раптом її погляд зупинився на знайомому силуеті. Алекс — трохи розгублений, але з теплою усмішкою — сидів за столиком неподалік, тримаючи в руках чашку, з якою не поспішав розлучатися.

— Кетті? — його голос пролунав легко, немов лагідний вітерець, що проникає крізь віконну шибку.

Вона підняла голову, відчула, як серце відгукнулося в грудях.
— Алекс! — промовила вона, усміхаючись. — Ти тут… Це так несподівано і приємно.

Він підвівся, залишивши свої речі, і підійшов ближче.

— Я повернувся, — промовив він, — і зрозумів, що скучив. Дуже скучив.

Мовчання заповнило простір між ними, але воно не було незручним. Це було мовчання двох сердець, які нарешті знову зустрілися.

— Як ти? Як пройшли ці місяці? — Кетті обережно запитала.

— Багато роботи, багато думок… І дуже багато бажання побачити тебе.
Він посміхнувся, і в його очах заграла м’якість, яку вона давно пам’ятала.

— Може, сьогодні ввечері прогуляємося? — запропонував Алекс, неначе побоюючись, що вона відмовить. — Потрібно надолужити втрачене.

Кетті кивнула, серце наповнювалося теплом.

— З задоволенням, але тільки після роботи.

День промайнув швидко, немов у вирі метушні, і ось, коли сонце почало сідати, фарбуючи небо у ніжні відтінки рожевого і золотого, вони зустрілися біля улюбленої набережної.

Під кронами старих дерев, що тихо шелестіли на вечірньому вітрі, вони крокували поруч, не поспішаючи.

— Розкажи мені про свою поїздку, — попросила Кетті, дивлячись на нього з цікавістю.

Алекс глибоко вдихнув вечірнє повітря, обличчя освітлювала тінь посмішки.

— Це було маленьке селище далеко на півночі. Там все інше — і люди, і природа. Спокій, який важко описати словами. Хотілося б, щоб ти там побувала. Можливо, колись ми туди поїдемо разом.

Вони йшли повз мерехтливі вогні ліхтарів, а тиша навколо здавалася благословенням для їхніх розмов.

— Знаєш, інколи мені здається, що це місто — маленький світ зі своїми таємницями і легендами, — Алекс дивився на небо, де вже з’являлись перші зорі. — Я хочу розповісти тобі більше.

— Я хочу слухати, — ніжно відповіла Кетті, відчуваючи, що з кожним кроком їхні душі стають ближчими.

Коли вони дійшли до її будинку, Алекс зупинився, поглянув у її очі.

— Дякую за цей вечір. І… хочеш, у суботу ввечері зробимо це знову? У тебе ж буде вихідний.

Кетті тихо кивнула, посміхаючись відчуттю надії і спокою.

— Чекаю на тебе.

Він зробив кілька кроків у бік, озирнувся і попрощався теплою усмішкою, перш ніж піти в темряву вулиць, що тихо приймали ніч.