глава 4. Кавові ранки та теплі вечори

Ранок був туманним, але не холодним — мовби світ ще остаточно не вирішив, яким буде день. Кетті сиділа на невеликій лавці під верандою свого будинку, закутавшись у теплу в’язану кофту й тримаючи в руках чашку гарячої кави.

Під ногами хрустіли дерев’яні дошки — волога ніч залишила на них тонкий шар роси, що ще не встигла висохнути. Повітря пахло морем, соснами й чимось іще — спокоєм. Цим особливим запахом місця, де не чекаєш небезпеки за кожним поворотом.

Кетті зробила ковток. Кава була терпкою, з ледь вловимим ароматом кориці — саме такою, як вона любила, коли ще вірила в звичайні, дрібні радощі. Тепер вона знову почала вчитися цьому.

На колінах лежав зошит — ще майже чистий. Вона купила його кілька днів тому разом із ручкою, ніби натякаючи собі: час починати щось нове. Можливо, просто список справ. Можливо — думки.

"Працювати в кав’ярні."
Вона повільно написала це вгорі сторінки.
А потім на мить зависла над рядком.

Їй не було страшно працювати — ні. Страшно було почати говорити з людьми, які не знають нічого про її минуле. Про її тіло, що пам’ятає страх. Про її душу, яка тепер тільки вчиться не тремтіти.
Але ж інакше — як жити далі?

Кетті вдихнула повітря глибоко, ніби дозволяючи ранку пройти крізь себе. У пташиному щебетанні над дахами, у скрипі віконниць сусідського будинку, у далекому шумі хвиль — усе навколо ніби казало: "Ти вже тут. Ти вже не там."

Вона допила каву, поставила чашку на перила. Потім підвелась, змахнувши ковдру з плечей, і рушила до дверей.
Одягнула светр, прості джинси, зав’язала волосся в недбалий пучок і кинула погляд у дзеркало в коридорі. Обличчя, що дивилось у відповідь, було стомленим, але спокійним.
"Я зможу."

Вона зачинила двері й рушила знайомою стежкою до центру містечка. Кожен її крок лунав упевненіше, ніж учора.

А попереду вже дихала ароматом кави кав’ярня з блакитною вивіскою — “The Blue Cup”.

Кав’ярня пахла обжареними зернами, теплим хлібом і музикою, яка звучала звідкись із глибин приміщення — стара платівка грала джаз, м’який, ненав’язливий. Кеті стояла трохи розгублено біля дверей, але її одразу помітила Джо.

— О! — усміхнулась бариста, витираючи руки об полотняний рушник. — Я знала, що ви прийдете.

— Доброго ранку, — Кетті відповіла з ледь помітною усмішкою.

— Ну що ж, ходімо. Покажу тобі, як у нас тут усе влаштовано. Це зовсім не страшно — більше схоже на маленький театр. Ти — на сцені, а кожен гість — твій глядач, якому хочеться подарувати трохи тепла.

Кеті пройшла за нею крізь вузький прохід між столиками. Стіни були пофарбовані у світлий м’ятний колір, усюди стояли невеликі горщики з лавандою, а над барною стійкою висіли маленькі паперові гірлянди з написами: «Щастя в чашці», «Життя — як еспресо: коротке, але міцне».

— Ось тут ми варимо каву, — Джо кивнула на кавомашину. — А тут — найголовніше місце — серце нашої кав’ярні. Полиця з записниками. Бачиш?

На полиці стояло з десяток записників, потертих, з кольоровими обкладинками. Кетті провела пальцями по одному з них, відкрила сторінку:
«Я зробив їй пропозицію. Вона сказала “так”. І тепер ми святкуємо з тортом і лате”.
Інша:
“Перший день після розлучення. Кава — як подих свободи. Дякую, що ви є.”

— Усі можуть залишати тут свої думки, — пояснила Джо. — Ми не читаємо їх навмисно, але вони живуть тут — як свідчення того, що всі ми іноді починаємо спочатку.

Кетті мовчки кивнула, вражена. Несподівано їй стало тепліше, ніби ці історії підтримали її мовчки.

— Добре. А тепер — фартух, волосся назад, усмішка — і вперед.

Перші хвилини були трохи нервовими: вона плуталася, коли потрібно було налити молоко, а коли — подати десерт. Але Джо була поруч, випромінюючи спокій і доброзичливість.

— Ти справляєшся чудово, — шепнула вона, коли Кетті поставила замовлення перед літнім подружжям, яке трималося за руки. — Вони вже тебе полюбили.

Десь ближче до полудня двері зазвучали дзвіночком — і Кетті побачила знайому постать. Алекс.

Він скинув шарф, як завжди — трохи недбало, і тримав у руках книгу в зеленій палітурці.

— Я сьогодні без замовлення. Принеси мені щось на свій смак, — промовив він з усмішкою.

Вона принесла йому лате з карамеллю і печиво з імбиром.
— Солодке до солодкого, — сказала вона, і сама не повірила, як легко це прозвучало.

— Ідеально. Я — сьогоднішній дегустатор від щастя, — відповів він, дістаючи з кишені маленький згорток.

— Що це?

— Кілька книжок. Я подумав, ти любиш читати, правда? Одна — англійська класика, інша — трохи сумна, але дуже красива. І третя — з легендами про наше місто.

— Легендами?

— Звичайно. Елмвілл не такий простий. Тут є історія про привида з фарбою, що залишає послання на дверях. Про дівчину, яка втекла сюди зі столиці в пошуках натхнення — і знайшла його в шелесті хвиль. Про чайку, яка приносила листи…

Кетті слухала, й ніби весь світ навколо сповільнився. Усі ці слова, ці історії з минулого — не про неї, але водночас так близькі. І хоча Алекс не питав нічого, вона відчувала — йому не потрібно знати, щоб розуміти.

Коли він пішов, лишивши книжки й аромат кави, що ще довго висів у повітрі, Кетті сіла за стіл біля вікна.
Вона вже не боялася. Вона почала жити.

Вечір опустився на Елмвілл м’яко, ніби хтось акуратно прикрив містечко теплою ковдрою. Небо набуло кольору персика, а світло вітрин почало мерехтіти теплими відблисками на старій бруківці.

Після зміни, втомлена, але легка, Кетті не поспішала додому. Її кроки самі привели до невеликої крамнички на розі, повз яку вона вже не раз проходила. Усередині пахло новизною тканини, прянощами й яблуками.

Вона взяла в кошик кілька необхідних продуктів — хліб, овочі, молоко, трохи сиру, і невеликий пакетик з малиною. Потім її погляд зупинився на секції з одягом — прості речі, без етикеток модних брендів, але зшиті з думкою про затишок. Світло-сірий светр, що нагадував хмару, потрапив у її руки першим. Потім — теплі бавовняні піжамні штани з дрібним малюнком лавандових квітів. І, нарешті, куток з товарами для дому.