глава 3. Там де починається тиша

Ранок був напрочуд лагідним. Промені повільно просочувались крізь фіранки, ніби не хотіли будити її надто різко. Кетті лежала в ліжку, слухаючи, як чайник на кухні глухо посвистує. Вперше за довгий час вона прокинулась не від крику чи страху, а від тиші.

Вона сиділа, загорнувшись у м’який кардиган, тримаючи чашку чаю в руках, і дивилася, як за вікном прокидається світ. Цей будинок ще не став «домом» у повному значенні, але вже не був чужим.

Після простого сніданку — тост із джемом, яблуко й ще одна чашка чаю — вона зібрала сміття в невеликий пакет, зав’язала його й вийшла надвір.

На вулиці було свіже, прозоре повітря. Вона вдихнула глибоко й повільно пішла до найближчої урни, несучи з собою той маленький пакет — і, здається, щось більше, невидиме. Не минуле. Просто — зайве.

У будинку ще пахло деревом і морем. Вона відкрила старенький ноутбук — ловив Wi-Fi від місцевої бібліотеки. Кетті відкрила вкладку з оголошеннями. Можливо, є робота в кав’ярні, книгарні, або просто — щось, що дозволить почати з нуля.

А потім вирішила — ні. Сьогодні вона вийде і запитає. Саме так — очі в очі.

Одягнувшись у світлий светр, джинси й шарф, вона вийшла з дому. Тепер вона не тікала. Вона йшла вперед.

У центрі містечка її привітно зустрів аромат кави. Та сама кав’ярня, повз яку вони проходили з Алексом, уже відчинилася. Називалась “The Blue Cup”.

— Доброго ранку! — усміхнулась бариста, молода жінка з рудим волоссям. — Ви новенька?
— Так. Кетті. Я… щойно переїхала.
— Я Джоан. Можна просто Джо. Якщо раптом захочеш попрацювати — ми якраз шукаємо ще одну пару рук на вихідні. Не завжди просто, але ми годуємо людей щастям у горнятках.

Кетті розсміялася вперше за багато місяців. Щиро. Легко.

— Я подумаю. Дякую вам.
— Подумай, але не надто довго. Елмвілл любить тих, хто не боїться починати заново.

Вона вийшла з кав’ярні й рушила далі — і несподівано знову побачила Алекса. Він ішов із двома книгами під пахвою, у вовняному шарфі, який робив його трохи схожим на героя з роману. Його обличчя освітила усмішка, коли він побачив її.

— Ви вже як справжня містянка, — сказав він. — Кав’ярня — це правильний вибір для ранку.
— А ви — з книгами. Що читаєте?
— Сьогодні — казки. Іноді треба собі нагадувати, що диво — це не слабкість.

Він ішов поруч, ні до чого не змушуючи, не вторгаючись. Просто… був поруч.

І саме в цьому — була нова сила.

— До речі, — озвався Алекс, коли вони вже рушили разом вузькою вуличкою, — хочеш побачити, де я працюю?

Кетті трохи здивувалась, але усміхнулась і кивнула.

— А чому б і ні?

Вони звернули з головної дороги, перейшли кам’яний провулок, обвитий плющем, і вийшли до невеликої будівлі зі старовинними вітринами, прикрашеними різнобарвними книжковими обкладинками. Над дверима висіла дерев’яна вивіска з написом “Whispering Pages” — Шепочучі сторінки.

— Це місце пахне папером, спокоєм і трохи магією, — сказав Алекс, штовхнувши двері. — Ідеальне поєднання, правда?

Всередині було затишно: дерев’яні полиці до стелі, тепле світло ламп і м’який аромат кави та старих книжок. Кетті несвідомо вдихнула глибше.

— Це… казково, — прошепотіла вона.

Алекс пройшов поміж стелажами, щось шукаючи, і невдовзі підійшов до неї з трьома книжками.

— Ось. Якщо захочеш — прочитай. Це не надто довгі історії, але кожна з них — про нові початки.

Вона взяла книги в руки, мов коштовність.

— Я не пам’ятаю, коли востаннє просто читала… для себе. Без шуму навколо.

— Тут це буде легко, — сказав він і провів її далі — за стійку, де стояла кавоварка, поруч із невеликим столиком і двома м’якими кріслами. — Можемо трохи перепочити. Якщо ти не поспішаєш?

— Зовсім не поспішаю.

Він приготував каву — з ледь вловимим ароматом карамелі, подав чашку Кетті й сів навпроти. За вікном вулиця жила повільним, затишним життям, а всередині панував світ, у якому слова мали вагу, а тиша — сенс.

— Колись, — почав Алекс, — Елмвілл був рибальським поселенням. Місцеві кажуть, що кожна хвиля тут зберігає чиюсь історію. І якщо довго слухати прибій — можна почути шепіт того, хто жив тут до тебе.

— І ти в це віриш?

— Я вірю в те, що навіть найтихіші місця можуть захистити. А легенди… іноді — це просто спогади, які вижили.

Вони говорили ще трохи — про місто, про книжки, про каву з ароматом теплих вечорів. Ніщо не зобов’язувало, не тиснуло, не натякало на більше. Просто — тепло. Просто — двоє людей, кожен зі своєю історією, які вперше за довгий час дозволили собі бути не самі.

Коли Кетті вийшла з книгарні, в руках із книжками, вона відчула, як щось усередині неї поступово вирівнюється. Світ ще не став повністю безпечним, але сьогодні — був добрим.

Повертаючись додому, Кетті помітила невеликий магазинчик на розі — вітрина була прикрашена вишитими скатертинами та подушками ручної роботи. Вивіска над дверима гласила: “Willow & Thread”. Щось у ній було заспокійливе, майже домашнє.

Вона зазирнула всередину. Дзвіночок над дверима ніжно дзенькнув, сповістивши про її прихід. У приміщенні панувала тиша, наповнена ароматом лаванди, тканинного пилу й легкого деревного запаху старих шаф.

Серед полиць, акуратно складеного текстилю, вона знайшла те, що шукала — комплект постелі в м’яких, приглушених тонах, кольору теплого неба, і легкі занавіски кольору вершків із дрібною вишивкою.

— Це нова колекція. Натуральна бавовна, — мовила продавчиня, літня жінка з добрими очима. — Сама шию. Для сну — як обійми.
Кетті усміхнулася й кивнула.

Вона заплатила готівкою — із тих коштів, що зостались після втечі. Їх не було багато, але зараз ця покупка здавалася не витратою, а інвестицією. У спокій. У своє.

Коли вона повернулася до будинку, небо вже починало легенько вкриватися першим рум’янцем вечора. Вітерець із моря був лагідним і ледь грайливим.

Вона повісила нові занавіски — м’які, прозорі, вони легко коливалися від подиху вітру, роблячи кімнату ще світлішою. Потім застелила постіль новим комплектом — і зупинилась, щоб просто подивитися. Невелике ліжко у кутку раптом перестало бути частиною чужого помешкання. Воно стало її притулком. Її тишею.