глава 2. Елмвілл - нова тиша

Містечко Елмвілл було зовсім не схожим на те, що Кетті знала раніше. Тут усе дихало спокоєм: вулиці вимиті дощем, будинки з черепичними дахами, обплетені плющем та мохом. І чайні, що відкривалися неспішно, ближче до обіду.

Ранок був прохолодним, але чистим. З вікна її нового дому виднілось море — тихе й безкрає, як сама тиша, яка нарешті не лякала.

Кетті зварила собі чай, з'їла скибку хліба з джемом і, закутавшись у світлий шарф, вийшла на прогулянку. Їй хотілося зрозуміти це місце — подивитися в очі місту, яке могло стати її новим домом.

Вона йшла вузькою доріжкою, що вела до центру містечка. Місцеві кивали їй привітно, не ставлячи зайвих питань. Це їй подобалося.

Уздовж дороги росли бузок і лаванда, залишаючи за собою легкий аромат спокою. Поряд працював маленький книжковий магазин із вивіскою "Sea & Stories", і кав’ярня, з якої долинав запах кориці та ванілі. Усе здавалося частиною забутої казки, в якій вона несподівано прокинулася.

Біля магазину з продуктами, коли вона нахилилась, щоб підняти апельсин, що викотився з ящика, її пальці майже торкнулися руки незнайомця.

— Вибачте, — тихо сказала вона, трохи розгублено.
— Нічого, — відповів він, усміхаючись. — Це, здається, не ваша провина, що апельсини мають власну волю.

Він був високий, у темному пальті, з теплими очима кольору мокрого каштана. Його голос був спокійним, рівним, і звучав так, наче він уже давно тут — у цьому містечку, у цій тиші.

— Ви новенька? — запитав він після паузи.
— Так... тільки вчора приїхала.
— Елмвілл не звик до нових облич, але це добре. Свіже повітря — завжди на користь.
— І свіжа надія, — тихо додала Кетті.

Він кивнув, мов зрозумів більше, ніж вона сказала.

— Мене звуть Алекс.
— Кетті.

Їхні долоні торкнулись на мить — коротко, але якось дивно затишно.

Ще трішки поговоривши в магазині, Алекс запропонував свою допомогу.

— Якщо ви не проти, — сказав Алекс, дивлячись на її пакети, — я допоможу донести це до вашого дому.

Кетті на мить вагалася, але у його голосі не було нав'язливості — лише просте, спокійне бажання допомогти.

— Добре. Це зовсім недалеко, — відповіла вона, передаючи йому один із пакетів.

Вони повільно рушили вузенькою доріжкою, вимощеною старим камінням. Місто тягнулося навколо них у своєму непомітному ритмі: хтось мив вікна, хтось виставляв табличку «відчинено» біля лавки, а з якогось саду лунала дитяча пісенька, глуха, мов спогад.

— У вас гарний будинок, — сказав Алекс, коли вони дістались до невеликої хатинки з дерев’яними віконницями й кам’яними сходами, що вели до ганку. — Дуже… живий.

— Надіюсь, він стане домом, — тихо промовила Кетті.

Вони занесли продукти на кухню. Тиша в будинку вже не була лячною — скоріше, вона обіймала. Вікна були відкриті, і з них доносився аромат моря, лаванди й мокрої деревини.

— Якщо маєте трохи часу, я міг би показати вам місто, — обережно запропонував Алекс. — Не екскурсія, звісно… просто прогулянка. Без зобов’язань.

— Було б приємно, — відповіла вона, і в її голосі з’явилось щось схоже на вдячність.

Вони йшли повз чайну, з якої линули нотки бергамоту й свіжої випічки. Вітрини магазинчиків були прикрашені сухими квітами, старими книгами та фото старого Елмвіллу. Люди тут жили спогадами — але не застрягали в них.

— Оце, — сказав Алекс, показуючи на маленьку круглу площу з фонтаном у центрі, — серце Елмвіллу. Кажуть, що в давнину тут закохані загадували бажання, кидаючи монету в воду.

— Це... красиво, — мовила Кетті, спинившись біля кам’яної лавки. — І трохи казково.

— У цьому й сенс. Це місто — як шепіт. Воно не кричить, але якщо слухати уважно — розповість усе, що хочеш почути.

Вони проминули стару бібліотеку, будинок художниці, яка виставляє картини прямо в саду, і маленький причал, звідки рибалки щодня вирушають у море, ніби в ту ж саму мрію, що й учора.

— Ось тут я іноді сижу, — сказав Алекс, вказавши на лавку біля старого дерева. — Іноді просто мовчу. Тут можна мовчати — і тебе розуміють.

Кетті кивнула. Її очі ковзали по кожній деталі, як по незнайомому обличчю, яке чомусь хочеться пізнати ближче.

Коли вони повернулися до її будинку, день уже схилявся до вечора. Сонце торкалось даху, мов хотіло заглянути всередину.

— Дякую за прогулянку, — сказала вона, зупиняючись біля дверей.
— І вам дякую, Кетті. Ви зробили сьогоднішній день… теплішим.

Він усміхнувся, трохи кивнув — і розвернувся, рушаючи в напрямку свого будинку. Її очі ще деякий час стежили за його спиною, що зникала в золотавому світлі вуличних ліхтарів.

Коли двері зачинилися, будинок здавався вже не чужим, а просто — її.