глава 1. тиша перед втечею

За вікном дрібно сіяв дощ — той особливий, англійський, що не шумить, а ніжно торкається скла, наче вагається, чи варто йому падати. Світ був сірий і тихий. У домі було ще тихіше.

Кетті сиділа на краю ліжка, загорнувшись у светр, який колись любила. Він був м’який, темно-сірий, пахнув лавандою — єдиною річчю, що ще дарувала спокій. Пальці стискали лямку сумки. Маленька чорна сумка, як у кіно, — усе життя в одному клаптику тканини.

У кімнаті пахло холодом і страхом. Але в серці було щось інше — не паніка, а тиша. Вона планувала це кілька місяців: як заховати документи, коли купити квиток, як говорити мало і дивитися людям в очі. Як не здригатися.

Він був у відрядженні. Востаннє. Її не було в домі, коли він кричав востаннє, не було в кухні, коли бив по столу, не ховався його телефон, не перевіряв сумку.

Тепер — її черга зникнути.

Годинник показував 04:38 ранку. Ідеальний час для втечі. Світ ще спить, а вона вже прокинулася.

Вона підвелася повільно, ніби боялася зламати момент. Востаннє провела поглядом по кімнаті, де було так багато нічого. Візерунки на шпалерах, подряпини на дверях, розбитий келих у куті — мовчазні свідки її болю.

Вона не залишила записки. Усе, що хотіла сказати, вже давно сказала в голові. Тепер — мовчання.

Кетті відкрила двері, вийшла в темний передпокій, а тоді — на поріг.

Холод повітря різко торкнувся щік, але він був солодким, бо був вільним

Вона зробила перший крок у ніч і вперше за довгий час… не озирнулася.

Кетті стояла біля зупинки, чекаючи свій автобус. Він під’їхав повільно, розсікаючи ранкову імлу вузькими колесами, що тихо брязкали об асфальт. Вона зробила крок уперед і зайшла в середину, де вже було кілька пасажирів, розкиданих по салону. Водій кивнув їй, не порушуючи спокою ранку.

Сидячи біля вікна, Кетті дивилася на змінний світ за склом — поля, що ковзали м’якою хвилею, невеликі села з будиночками в англійському стилі, розкидані по зелених пагорбах. Кожен кілометр вів її все далі від минулого і ближче до нового життя.

Коли автобус зупинився біля вузької вулички біля узбережжя, на неї чекали власники маленького будинку — добрі літні чоловік і жінка з теплими посмішками. Вони передали їй ключі від затишного будинку, що стояв серед пишної зелені, з видом на тихі хвилі океану, які ніжно плескалися об каміння.

Кетті увійшла всередину. Світло заливало кімнати, наповнюючи їх теплом. Тут не було запаху страху — тільки солоний вітер з моря і затишок нового початку.

Вона зняла з пальця каблучку — символ свого минулого — і тихо кинула її в кошик для сміття. Кільце впало, торкнувшись дна з м’яким дзвінким звуком, що став наче прощанням.

Сіла на невеликий м'який диван біля вікна і глянула на безкраї простори води. Серце, що довгі роки билося в страху, тепер було наповнене тихою надією на спасіння.

«Страх залишився позаду», — подумала Кетті. — «Попереду — нове життя, з новими можливостями. Тепер потрібно знайти роботу, друзів, розпочати з чистого аркуша.»

Вона вдихнула глибоко, відчуваючи, як солоний вітер ніжно торкається її шкіри, проникаючи через ледь відкрите віконце, і дозволила собі посміхнутися.