Між

Дощ йшов, здавалося вічність.

Монотонно змиваючи зі стежок сліди, пил доріг і спогади. Ніби сама природа хотіла забути, що тут колись були люди. 

Старий сосновий ліс, наче змирився з мокрим небом, дозволяючи обмивати себе його прозорою пам’яттю. 

Сіре небо нависало низько, хмарами стискаючи обрій, як думка яку хочеш але не наважуєшся вимовити.

Хмари ж чіплялися за вершини дерев намагаючись їх чи обійняти чи сховати.

На краю соснового лісу стояла хатина. Стара, дерев’яна, проте міцна. Її стіни були потріскані але трималися, наче сам час обминав цю хатину, не поспішаючи вдертись усередину. Мох заповз на нижні бруси, дах ряснів чорними слідами дощу але з димаря все ще йшов тонкий, майже непомітний дим. Усередині - тепло. Запах дерева, вогкості, диму й трав. Мов дім дихав, хоч і мовчав. Хатина стояла, ніби тримала цю межу - між тим, що було і тим, що ще не настало. Всередині - чоловік. Він стояв біля вікна. Його силует був нерухомим, наче він давно став частиною стіни і тільки погляд - тривожний, уважний. Очі стежили за лісом але бачили - більше, ніж просто дерева. У його погляді було щось, що видає тих, хто бачив більше, ніж хотів і дізнався більше, ніж може сказати. Його тіло було сильним, хоча вже трохи зношеним. Рухи - економні. Очі - темні, мов ніч після вибуху. Він був військовим.

Це читалось у тому як він рухався, як слухав тишу, як кожну дрібницю тримав під контролем.

Його минуле не мало медалей.

Лише уламки. Розбиті плани.

Його справжнє сьогоднішнє - лише спогади... Спогади про сім'ю, яку давно вже не бачів. Друзів, яких не повернеш. І тиша, що прийшла після всього. Тепер він був тут. Без звання. Без імені. Без друзів. Без родини.

Тільки вогонь, вода, дерево і спогади, які не вимикаються.

Дощ не вщухав - краплі з шурхотом падали з гілляк, стікали по стовбурах сосен, ніби хтось розплакався над цим світом і не міг зупинитися.

Але сьогоднішній дощ був не таким, як учора. У ньому було очікування. Ніби небо готувало сцену. Ніби от-от мало щось початись.

І саме тоді, коли дощ почав здаватись вічним а ніч вже підкрадалася, щоб укутати чорним покривалом ліс та хату, він побачив постать серед дерев.

Спершу - тінь. Потім - рух.

Форма людини. Спокійна, чітка.

Йшла повільно, ніби не боялась бути поміченою. Ніби знала, що її вже давно чекали.

Господар узяв рушницю - на інстинкті. Але не вийшов. Дочекався, поки фігура підійде ближче. Коли чоловік наблизився до порогу, він зупинився. Не стукав. Не говорив. Просто дивився.

- Хто ти? - коротко запитав господар крізь вікно.

Голос хрипкий, з металевою основою, який проходив крізь накази, втрати і мовчання.

- Гість, - відповів той, просто.

- Це не ім’я. 

- Це - правда. Я не ворог.

Пауза. Дощ капав по даху. Вітер крутив хвою. Господар оцінював. Інтуїція казала: незвичний. Але точно не ворог.

- Якщо брешеш - підеш назад.

- Якщо треба - піду.

Двері скрипнули. Господар відійшов убік. Не сказав: «заходь». Але це було зрозуміло. Гість ступив через поріг. Повільно, як у храм. І в хаті стало інакше. Ніби вона вперше за роки згадала, що існує не лише для тиші, а й для діалогу.

Гість сів ближче до вогню.

Не озираючись, не питаючи дозволу. Його одяг стікав водою, але він не зважав на це - мов сидів не в чужій оселі, а перед чимось набагато важливішим. Його очі світилися спокоєм, далеким, майже неземним. Він дивився на вогонь - не просто як на тепло, а як на істину.

Вогонь потріскував, як стара, тиха мова, яку розуміють лише ті, хто вже втомився від крику.

Господар сів навпроти, тримаючи руки на колінах.

Спина рівна - звичка з минулого.

Погляд - гострий, але вже без ворожнечі. Скоріше - як у розвідника: спостерігав, фіксував, не поспішав робити висновків.

- Що саме ти тут шукаєш? - першим заговорив господар.

- Не шукаю. Спостерігаю.

- За ким?

- За тобою.

- Я не цікавий об’єкт.

У старому каміні потріскували дрова - сухі, з далеких запасів, як спогади, що бережеш для особливих ночей. Полум’я кидало теплі відблиски на потріскані стіни і тіні, що вигиналися на них, як привиди з минулого, що відмовляються зникнути.

- Ти знаєш, чому я прийшов - озвався нарешті Гість, дивлячись крізь вікно на завісу дощу.

- Я вже нічому не дивуюсь - сухо відповів господар, не зводячи очей з палаючого вогню -  Але слухаю.

- Бо ти сам покликав мене, ще тоді, коли мовчки дивився в нічне небо і питав себе: «Чи є ще шанс?». 

Гість продовжував дивитись в  вікно, ніби розмовляючи з дощем а не з господарем.

- Твій внутрішній світ тоді стояв на краю. Ти звик до болю, як до погоди. Але звикання - це смерть у повільному режимі. І тепер ти ніби закрит в банці з власними думками. Ти не жив - ти реагував.

- Я виживал - тихо сказав Господар.

- І це твоя найбільша поразка. Бо виживання - це не життя. Це страх у формі звички.

Господар підняв погляд. Уперше - прямо в очі Гостя. Його очі були неземні: не в сенсі кольору чи блиску - в них не було часу. Там не було "зараз", "вчора", "завтра".

- Ти говориш, як ті, що ніколи не тримали автомату - сказав господар. - Або як ті, хто прийшов вже запізно.

- А я і не тримав. Бо моя зброя - не залізо. Я прийшов не з майбутнього і не з минулого. Я - з того місця, куди ти забув дорогу. І мій прихід - не пізній. Він своєчасний.

Господар відкинувся на спинку лави. Дощ знову посилився.

- І що далі?

Гість сів навпроти. Між ними - стіл, старий, подряпаний, з обвугленим кутом. Свідок тисячі розмов. Господар мовчав. Дрова тріщали у каміні крізь тишу, як далека артилерія. За цим звуком він вмів читати: відстань, калібр, напрямок. Але цього разу - тиша була незвична. У тиші було щось глибше, ніж шум війни.

- Що далі? - перепитав Гість скоріше себе, чім господаря. І як несподіваний постріл, задав питання - Як гадаєш ти живий?!

Вогонь поводився неспокійно.