Мявчик та Вогник

Зима в Букнеті цього року видалася напрочуд лютою. Сніг, мов пухнаста ковдра, вкрив усе місто, а мороз розмальовував вікна химерними візерунками, перетворюючи їх на крижані шедеври. Мешканці, закутавшись у теплі шуби та шапки, поспішали по своїм справам, мріючи про гарячий чай та затишок біля каміна.  

Але попри мороз та хуртовини, в серці маленького дракончика Вогника палало справжнє полум'я радості. Ще б пак! Адже він нарешті навчився дихати вогнем, як справжній дракон!

 До цього Вогник міг випускати лише невеличкі іскри та клуби диму. Але після довгих тренувань з дідусем Буквославом, він опанував справжнє драконяче дихання. Тепер з його пащі виривалося яскраве полум'я, здатне розтопити навіть найтовщий лід.

— Дивіться, Мявчику! - вигукнув Вогник, з гордістю демонструючи свою нову здібність. - Я тепер можу розтопити цілу гору снігу!

— Обережно, Вогнику! - сміючись, сказав Мявчик. - Не спали Букнет!

— Вогник радісно кружляв над містом, випускаючи в повітря вогняні кільця та фігури. Мешканці Букнета з подивом та захопленням спостерігали за його польотом. Навіть Шапка, яка зазвичай бурчала з будь-якого приводу, не могла стримати посмішки.

— Ну, Вогнику, ти даєш! - вигукнула вона. - Тепер ти справжній дракон!

 Вогник пишався собою. Він відчував, що тепер готовий до будь-яких пригод і випробувань. 

Наближалося Святе Водохреща, одне з найулюбленіших свят у Букнеті, і всі з нетерпінням чекали на традиційне освячення води та купання в ополонці.

Але цьогоріч святкування опинилося під загрозою. Річка Буклянка, де зазвичай відбувався обряд, замерзла настільки міцно, що навіть найсильніші чаклуни Букнета, намагаючись розтопити лід, лише безпорадно розводили руками. Крига була такою товстою та міцною, ніби її скував сам Повелитель Зими.

 — Що ж тепер буде? - зітхала тітонька Мурка, власниця найкращої пекарні в Букнеті, розглядаючи замерзлу річку. - Як же ми тепер воду освятимо? І де ж дітки купатимуться?

 — Не переживай, тітонько Мурко, - заспокоював її Мявчик, погладжуючи свої вуса. - Ми що-небудь придумаємо. Хіба ж ми з Вогником коли-небудь здавалися?

Вогник, маленький дракончик і найкращий друг Мявчика, гордо випнув груди і пихнув ніздрями, випускаючи потік диму.

 — Звісно, не здавалися! - підтвердив він. - Ми обов'язково знайдемо спосіб розтопити цей лід!

Муся, кохана Мявчика, яка завжди відзначалася практичністю та розумом, примружила очі, розглядаючи замерзлу річку.

 — Мені здається, тут щось нечисто, - промовила вона. - Така міцна крига не могла утворитися сама собою. Тут точно не обійшлося без чарів.

 — Чарів? - здивувався Мявчик. - Але хто б міг так зачаклувати річку? І навіщо?

 — Я думаю, нам потрібно звернутися до дідуся Буквослава, - сказала Муся. - Він наймудріший чаклун у Букнеті, він точно знає, що сталося.

Тим часом, високо в горах, де вітри співали свої крижані пісні, жили сніжні феї. Вони були хранительками рівноваги між холодом та теплом, і новина про гнів Морани стривожила їх. Феї знали, що якщо Морану не зупинити, зникне все живе. Вони вирішили попередити Буквослава, мудрого дракона-чаклуна, сподіваючись, що він зможе зупинити Морану.

Дідусь Буквослав, старий дракон-чаклун з довгою сивою бородою та блискучими очима, жив у маленькій хатинці на околиці міста. Він був хранителем давніх знань та секретів магії. Його маленька хатинка була зачарована - всередині вона була більшою за будь-який замок, адже Буквослав, як і всі дракони, любив простір та затишок. Він давно обрав життя відлюдника, але завжди був готовий допомогти тим, хто потребував його мудрості та чарів.

Дідусь Буквослав уважно вислухав розповідь про замерзлу річку і задумливо похитав головою.

 — Так, - промовив він, - це справа рук Морани, злої водяної відьми. Чарівні сніжні феї сказали мені сьогодні, що вона розгнівалася на мешканців Букнета за те, що вони забули про давні традиції шанування води. Морана не лише скувала річку кригою, а й зачаклувала Зачарований Льодовик, перетворивши всіх його мешканців на крижані статуї.

 — Зачарований Льодовик? - перепитав Мявчик. - Але ж там живе наша подруга білочка Лулу!

 — Так, - підтвердив Буквослав. - І тепер вона в небезпеці. Вам потрібно терміново відправитися на Льодовик і врятувати її, а також знайти спосіб перемогти Морану і звільнити воду в Буклянці.

 — А як же нам перемогти Морану? - запитала Муся. - Вона ж дуже сильна чаклунка.

 — Морана сильна, - погодився Буквослав, - але і в неї є слабкості. Її чари можна здолати лише за допомогою чистої води з джерела, що б'є на вершині Зачарованого Льодовика. Але шлях туди буде небезпечним. Вам доведеться подолати багато перешкод і випробувань.

 — Ми готові! - вигукнув Мявчик, і Вогник підтримав його ентузіазмом.

Муся, як завжди, підійшла до справи з практичного боку. Вона вивчила стародавні рукописи з легендами, знайдені в бібліотеці Буквослава.

Давні легенди розповідали, що колись Морана, чарівниця водяної магії, була доброю і щедрою. Вона дарувала сніг, щоб вкрити землю пухнастою ковдрою, і лід, щоб річки та озера відпочивали під його кришталевою бронею. Але з часом коти, дракони й інші забули про повагу до природи. Вони перестали дякувати Морані за її дари, не приносили їй слова вдячності, а їхні серця охололи, наповнившись байдужістю. Ображена такою невдячністю, Морана озлобилася. Її серце перетворилося на крижану брилу, а думки сповнилися люттю. Вона стала водяною відьмою.