Мявчик та Вогник

Місто Букнет, затишно розташоване серед засніжених гір, очікувало на Новий рік з особливим трепетом. В повітрі витав аромат пряників та імбиру, а з вікон будинків лилося тепле світло, створюючи відчуття затишку та свята. Дракони, величні істоти з лускою, що переливалася всіма кольорами веселки, розвішували крижані гірлянди на своїх будинках, а їхні діти грайливо літали між засніженими дахами, залишаючи за собою сліди срібного пилу. Коти, пухнасті та граціозні, нишпорили по засніжених вуличках, шукаючи найкращі ялинкові прикраси та залишаючи сліди маленьких лапок на білому покривалі.

В центрі міста, на головній площі, стояв величний сніговик, зліплений всіма мешканцями Букнета. Він був справжнім шедевром снігового мистецтва: три ідеально круглі кулі, морквяний ніс, вугільні очі і широка усмішка, що випромінювала тепло і радість. На голові у нього красувався старий капелюх мага, а на шиї - червоний шарф, пов'язаний самим мером Букнета.

Але цей сніговик був не простий. Старожили розповідали, що він - чарівний портал у зимовий світ, де живуть снігові ельфи, які плетуть мережива з сніжинок, і розмовляючі пінгвіни, які співають пісні про північне сяйво. А ще на ньому, в ніч перед Новим роком, з'являлися таємничі руни, які передбачали майбутнє Букнета.

×××

Напередодні свята сталося неймовірне - сніговик зник! Паніка охопила місто. Дракони літали над площею, шукаючи сніговика з повітря, випускаючи з ніздрів клуби диму, які розчинялися в морозному повітрі. Коти обнюхували кожен куточок, сподіваючись знайти хоч якийсь слід, а їхнє голосне "мяу!" лунало по всьому місту.

Мявчик, ледачий кіт з м'якою сірою шерстю і великими зеленими очима, більше за все на світі любив дрімати біля теплої грубки, мріючи про мишей, які самі стрибають йому в лапки. Він не звертав уваги на галас, доки його найкращий друг, дракончик Вогник, не прибіг до нього зі сльозами на очах. Вогник був маленьким дракончиком смарагдового кольору, з великими крилами і ще більшим серцем. Він був дуже чутливим і щиро переживав за зникнення сніговика.

 – Мявчику, сніговик зник! - вигукнув Вогник, ледь стримуючи сльози. - Наш чарівний сніговик! Що ми будемо робити? Новий Рік не настане без нього! А раптом злі снігові тролі викрали його? Або він розтанув? Або...

Мявчик зітхнув. Він не хотів покидати свій затишний куточок, але не міг відмовити другу в біді. До того ж, він таємно закоханий в прекрасну кішечку Мусю, білосніжну красуню з блакитними очима, і геройський вчинок точно допоможе йому завоювати її серце.

 – Заспокойся, Вогнику, - сказав Мявчик, встаючи з лежанки і потягуючись. - Ми знайдемо твого сніговика. Я тобі обіцяю. Ми обшукаємо все місто, весь ліс, всі гори! Ми не зупинимося, поки не знайдемо його.

Вогник, незважаючи на свій маленький зріст, був дуже рішучим дракончиком. Він одразу ж вилетів з дому, ледь не збивши з ніг Мявчика, який ще не встиг як слід прокинутися.

 – Зачекай! - гукнув Мявчик, поспішаючи за другом. - Куди ми йдемо?

 – На головну площу, звісно! - відповів Вогник, вже злітаючи на дах найближчого будинку. - Треба подивитися, чи не залишилося там якихось слідів!

Мявчик, бурчачи собі під ніс про ранні пробудження та неспокійних драконів, пішов за Вогником. Він не любив висоти, тому вирішив піднятися на дах по сходах, що вели на горище. Зверху відкривався чудовий вид на засніжене місто. Будинки, прикрашені крижаними гірляндами та ліхтариками, виблискували на сонці, немов казкові палаци. Але Мявчик не мав часу милуватися краєвидами. Він зосередився на пошуках слідів.

 – Дивись, Мявчику! - вигукнув Вогник, вказуючи на незвичайний слід на снігу. - Це ж слід снігової кулі! Хтось котив її сюди!

Мявчик, піднявшись на дах, нахилився і принюхався.

 – Хмм, - промурчав він. - Цікаво... Пахне морозом і... корицею? Дуже дивний запах.

 – Може, це снігові тролі? - з переляком в голосі запитав Вогник. - Кажуть, вони люблять красти сніговиків і приправляти їх корицею!

 – Не думаю, - відповів Мявчик. - Снігові тролі живуть далеко в горах, і вони занадто дурні, щоб залишати сліди. Тут щось інше.

Вони спустилися з даху і пішли слідом за слідами снігової кулі, які вели до засніженого лісу. Мявчик, хоч і був ледачим котом, мав чудову інтуїцію. Він відчував, що ця пригода буде незвичайною.

 – А знаєш, Вогнику, - сказав він, - мені здається, що сніговика викрали не для того, щоб зашкодити. Можливо, хтось потребує його допомоги. Або... можливо, він сам пішов.

 – Сам пішов? - здивувався Вогник. - Але як сніговик може піти? У нього ж немає ніг!

 – Не знаю, - відповів Мявчик, посміхаючись. - Але ми обов'язково це з'ясуємо.

×××

Ліс зустрів їх морозною тишею та загадковою атмосферою. Сонце ледь пробивалося крізь густі крони дерев, кидаючи на сніг химерні тіні. Гілки ялин, вкриті інеєм, виблискували на сонці, немов тисячі крихітних діамантів. Під лапами Мявчика сніг ледь чутно скрипів, а Вогник, збуджений таємницею, що їх чекала, нетерпляче переступав з лапи на лапу, випускаючи маленькі клуби пари з ніздрів.

 – Як ти думаєш, Мявчику, куди міг подітися сніговик? - запитав Вогник, озираючись навколо.

 – Не знаю, - відповів Мявчик, уважно вивчаючи сліди на снігу. - Але я впевнений, що ми його знайдемо. Головне - не втрачати слід.

Раптом Мявчик зупинився.

 – Чуєш? - прошепотів він, нашорошивши вуха.

Вогник прислухався. Крізь тишу пробивався якийсь дивний звук, схожий на бурчання і скарги одночасно.

 – Що це? - злякано прошепотів дракончик.

 – Не знаю, - відповів Мявчик. - Але здається, це йде звідти, - він кивнув у бік величезної ялини, чиї гілки низько схилялися до землі, утворюючи темний тунель.

Обережно, крок за кроком, вони наблизилися до ялини. Звук ставав все голоснішим, і тепер вони чітко розрізняли слова:

 – ...і чому я завжди повинен лежати на цій холодній землі? І чому мені ніхто не приносить гарячого шоколаду з зефірками? І чому...