Мявчик та Вогник: Королівство Солодких Снів

Ранок у чарівному місті Букнет зазвичай вривався у вікна не першими сонячними променями, а цілою симфонією звуків. Це був особливий, затишний галас: веселе дзеленчання старенького трамвая, що котився бруківкою, пронизливий свист чайника в пекарні тітоньки Мурки, звідки, зазвичай, линув запаморочливий аромат ванільних булочок, лопотіння шкірястих крил молодих драконів, що наввипередки поспішали до льотної школи, та, звісно, бадьоре, вимогливе «Няв!» котів, які думали про сніданок.

​Але цього ранку Мявчик прокинувся від чогось страшного. Від тиші. Вона була густою, неприродною і важкою, наче хтось накрив усе місто велетенською пуховою ковдрою.

​Кіт розплющив одне зелене око, підозріло скосивши його на вікно, потім — друге. Він потягнувся так солодко і повільно, вигинаючи спину дугою, що аж хруснули всі кісточки, розім'яв лапки, випустивши та сховавши кігтики, і прислухався. Нічого. Жодного звуку. Навіть вітер не шарудів у листі, навіть набридлива муха не дзижчала під стелею.

​— Дивно, — пробурмотів кіт, звішуючи пухнасту сіру лапу з підвіконня і смикаючи вухом. — Невже я проспав кінець світу? Чи, може, сьогодні Всесвітній День Мовчання, а мені забули надіслати вітальну листівку з проханням "стулити пельку"?

​Мявчик почувався напрочуд, навіть підозріло бадьорим. Це було зовсім нетипово для нього, адже він вважав ранок найважчим часом доби. Але вчора він встановив особистий рекорд: проспав двадцять годин поспіль, готуючись до зими (і дарма, що надворі буяла весна — справжній професіонал готується заздалегідь!).

«Хто багато спить, той… той сьогодні чомусь не спить, а всі інші — навпаки», — філософськи вирішив він, пригладив вуса і граційно вистрибнув у відчинене вікно.

​Те, що він побачив на вулиці, змусило його шерсть на холці стати дибки, а хвіст розпушитися, мов йоржик.

​Букнет спав. Але не так, як сплять уночі — мирно, у ліжечках. Це був химерний, раптовий сон просто на ходу.

​Дракон-поштар висів на високому ліхтарному стовпі, кумедно обійнявши його крилами й лапами, наче гігантський кажан. Він хропів так потужно, що скло у ліхтарі дрижало, а з його пащі вилітали маленькі хмарки диму. З його сумки повільно, один за одним, випадали листи, встеляючи тротуар паперовим килимом.

​Трохи далі, біля рибної крамниці, продавець — поважний рудий кіт — заснув просто на прилавку. Він поклав голову на величезного, слизького сома, наче на найкращу ортопедичну подушку. І що найдивніше — сом, здається, теж дрімав, навіть не намагаючись втекти!

​А над клумбою зависли двоє маленьких кошенят. Вони заснули просто у стрибку за яскравим метеликом і тепер повільно, порушуючи всі закони гравітації, опускалися на траву, мов дві пухнасті пір'їнки.

​Мявчик розгублено кліпнув очима. Ситуація вимагала радикальної перевірки. Він набрав повні груди повітря і заволав на всю вулицю:

— Ей! Увага! Термінове оголошення! Безкоштовна, найсвіжіша, жирна сметана роздається біля Ратуші! Усім по три миски! Без черги!

​Зазвичай після таких слів у Букнеті почався б землетрус від тупоту сотень лап. Але сьогодні ніхто навіть вухом не повів. Тишу порушувало лише мирне сопіння всього міста.

Не встиг кіт отямитися від побаченого, як тишу розрізав гучний свист. З-за рогу, наче маленька зелена ракета, вилетів смарагдовий вихор і з розгону врізався у м’який бік Мявчика.

​— Мявчику! Ой, Мявчику! Це жах! Вони не прокидаються! — істерично закричав Вогник, відскакуючи від кота, мов гумовий м’ячик.

Дракончик був переляканий не на жарт. Його перетинчасті крильця дрібно тремтіли, а з ніздрів виривалися хмарки сірого диму — ознака сильного хвилювання.

— Я робив усе, що міг! Я дмухав мамі у вухо теплим повітрям! Я лоскотав їй п’яти! Я навіть… — Вогник винувато опустив очі й перейшов на шепіт, — я навіть підпалив їй кінчик хвоста! Зовсім крапельку! Чесне драконяче! А вона тільки щасливо посміхнулася уві сні й перевернулася на інший бік, притиснувши обгорілий хвіст як плюшеву іграшку!

​— Спокійно, друже, дихай глибше, бо зараз підпалиш мене, — Мявчик незворушно обтрусив пил зі своєї шубки й поправив вуса, які зім’ялися від зіткнення. — Те, що ми бачимо, — це явно не проста післяобідня дрімота. Це щось серйозне. Це щось магічне. Нам потрібен мозок нашої команди. Нам потрібна Муся.

​Мусю вони знайшли у міській бібліотеці, де панувала ще глибша тиша, ніж на вулиці. Біла кішка сиділа на верхівці величезної барикади з товстезних фоліантів. Вона була оточена цілою армією порожніх крихітних чашок з-під подвійного еспресо.

Очі в неї були трішки червоні від перевтоми, але ясні й гострі, як діаманти. Вона вібрувала від кількості випитої кави.

​— Не питайте! — вона владно підняла білу лапку, зупиняючи запитання друзів, які ще навіть не встигли розкрити роти. — Я все бачила у вікно. І я готова. Я всю ніч читала рідкісний трактат «1001 спосіб не спати, якщо ти кішка і довкола нудно». Як бачите, це врятувало мене від цієї… сонної епідемії. Хоча, зізнаюся, сторінка 542 про жування кавових зерен була зайвою.

​— А мене?! Хто врятує мою репутацію?! — раптом почувся обурений, писклявий голос із купи верхнього одягу на вішаку в кутку.

Звідти, пружно підстрибнувши, вилетіла стара оксамитова Шапка. Вона приземлилася на стіл, і її помпон гнівно трусився, наче готовий вибухнути.

​— Я не сплю, бо я — аксесуар! Шапки не сплять, шапки відпочивають! — верещала вона, крутячись перед друзями. — Але ви подивіться на це неподобство! Мене ніхто не почистив зранку щіточкою! Ніхто не сказав, що я ідеально пасую до цього шарфа! Це повне ігнорування моєї величності! Я вимагаю скаргу! Де книга відгуків Всесвіту?! Я напишу там усе, що думаю про цей сервіс!

​— Тихо, Шапко, не здіймай пилюку, — шикнула на неї Муся.