Розділ 6

Було вітряно, але воістину вечірнє сонце піднімалося палахкотливою загравою над містом. Марічка сиділа в кав’ярні, насолоджуючись тишою і пухкими тістечками. Запах кави лоскотав ніздрі і пробирався далі.

Така маленька, але затишна кав’ярня пасувала до яскравого плаття Марічки. Зовсім коротке, воно підкреслювало стрункі ніжки дівчини, на яких елегантно сиділи червоні туфельки на шпильках. Марічка неквапливо перевела погляд на годинник, що мирно цокотів на стіні посеред копій картин відомих художників. Дівчина любила такі місця серед розбурханого міста. Вони нагадували їй таємні острівці, що ще зберігали недоторкану красу спокою.

За сусіднім столиком кучерява дівчинка пила лимонад і час від часу заливалися сміхом.

Дитинство. Справжня пристань для непідробних мрій, чесних двобоїв і серйозних суперечок. Чому ж дітей сприймають не всерйоз? Марічка стрепенулася. 12:00. Цікаво, чи властиво хлопцям запізнюватися? Минуло кілька днів з того часу, як вони гуляли з Максимом на Поштовій. Марічка вже й не пам’ятала, чому хлопець запропонував втекти від людей і посидіти у затишній кав’ярні. Вона з легкістю погодилася. Це хлопець мав щось, щось таємне. Воно заховалось у його очах і мовчки промовляло до неї. Вони не обмінялися телефонами, не знали перипетій життя один одного, але Марічка відчувала, що ті очі і їх блакить не можуть просто так відпустити. Минуло ще хвилин 10, але Максим не з’явився. Пообіцяв і не прийшов. Забув? Передумав? Чи не зміг? Марічку ніколи не цікавили такі питання, вона воліла не засуджувати людей. Але не сьогодні! Сьогодні вона розсердилася не на жарт.

- Поїхали! Я знайшов таку компанію для обідній перерви, - прицмокнув Андрій за спиною у Максима.

- Я не можу. Чуєш? - підвищив голос хлопець.

- Малий, та ти що? Не підводь мене, будь ласка!

- Я чесно не можу!

- Ділись планами! Що таке? - вчепився Андрій.

- Є запланована зустріч. Я і так уже запізнюся на добрий десяток хвилин, - Максим намагався обійти Андрія.

- То візьми мою тачку, - усміхнувся друг.

- Хіба у мене нема своєї? 

Він любив Андрія. Той ніколи не розпитував і не чіплявся. Вони вчилися в одному класі, часто гуляли в дитинстві, але справді міцною їхня дружба сталиапісля випадку з кирпатенькою однокласницею. Максим вже не пам’ятав її ім’я, але ще напевно знав, що з неї любили знущатися хлопці із старших класів. Через її успіхи в навчанні, низьку соціальну забезпеченість. Тобто через такі речі, за якими сучасні жорстокі підлітки класифікують «своїх» і «чужих». Одного разу Максим та Андрій вже вийшли за ворота школи  і помітили скупчення дітей. Підійшовши ближче, хлопці побачили, що це було не зовсім і скупчення, радше кільце, що замкнулося. А посередині стояла та кирпата дівчинка і дивилася на всіх повними очима сліз. У Максима ніколи не було звички думати перед небезпекою: він реагував блискавично і безвідмовно. «Нам тоді дісталося більше, ніж я сподівався. Але честь дівчинки ми захистили. І Андрій став незамінним і близьким другом. Дружба пізнається в окопах, а псевдо дружба - у барах», - думав Максим доки його Бугатті летіло на високій швидкості по дорозі. Стало незатишно, хлопець увімкнув 21 Savage, і життя стало простішим. Як багато іноді важить музика, посмішка близької людини і запах дощу. І як легко тоді жити!

Рипнули двері, задзеленчав дзвоник, сповіщаючи про прихід гостя. Марічка підняла голову і міцно стиснула червоні губки. Це був Максим. Розгублено повів очима, шукаючи когось серед нечисленних відвідувачів. Нарешті помітив Марічку, самовдоволено усміхнувся і попрямував до її столика. На ходу обдарував білосніжною посмішкою офіціантку і з елегантністю в голосі замовив прохолодного слабоалкогольного коктейлю і шматочок шоколадного чізкейка. Марічка не витримала і усміхнулися: такою кумедною здавалася ситуація. Серед цієї атмосфери Максим не був схожий на серйозного бізнесмена, що вибирає лише дорогі ресторани для вечері.

- Не схоже, що ти їсиш лобстери, а запиваєш витриманим вином, - промовила вона, коли хлопець у бездоганному костюмі наблизився до неї.

- Терпіти їх не можу. Хоча Андрій постійно змушує мене обідати десь, де розмовляють лише про погоду і бізнес, а жінки в вечірніх платтях манірно кривляються.

- Непогано, - посерйознішала Марічка.

- Я з радістю проміняю їх на затишне кафе і незнайомку у червоному платті. До речі, щоб ти хотіла замовити? - Максим ближче підсів до дівчини.

- Дякую, та я вже зробила замовлення і навіть встигла його покуштувати. 

- От чорт! Вибач, я запізнився. 

- Не хочу нічого чути, - по-дитячому запротестувала дівчина. - Правило номер 1: ніколи не вибачайся, якщо не винний. 

- Хтось тут уже диктує правила? - усміхнувся хлопець. 

Офіціантка принесла замовлення і побажала смачного. Максим хотів ще раз попросити Марічку щось з‘їсти. Але голос всередині підказував йому, що ця дівчина не така, як інші. Він любив цей день за панорамними вікнами маленьку острівця спокою будувалася нова багатоповерхівка, мчалися машини, бігли люди, тримаючи в руках смартфони і не помічаючи нічого. А тут, біля нього, сиділа маленька красуня, і ледве помітний запах м’яти лоскотав його тіло. Максим захотів обійняти дівчину. Але вперше він не зробив цього. У його житті були жінки: темпераментні і холодні, мимовільні і  знайомі, чесні і підступні. Але всі вони були піддатливі. Сценарій ішов по плану: вечеря, секс і напружений ранок. Ця була іншою: сильною і незалежною, твердою, непохитною, готової до будь-якої атаки. Це вперше Максим боявся жінки. І водночас затамовув подих перед її незвіданими берегами. Він повільно підсунув свою руку до Марічки:

- Ти не змерзла у такому платтячку?

- Якби змерзла, то не одягала б. До того ж зараз літо, - з викликом повідомила вона. 

- І не складно тобі поводитися ось так? Що не слово – то іронія, -парирував Максим. 

- А тобі не набридло їсти лобстери? - переможно глянула Марічка. 

- Ще й як! Може, підемо звідси, маленька? - засміявся Максим.