Розділ 5

Марічка спала — солодко і тихо, як немовля. У прочинене вікно з гуркотом котилися хвилі звуків: дівчина на сусідньому балконі записувалася на процедури масажу там манікюру. «Класичний, з гелем покриттям», - долітало звідти. Михайлівський золотоверхий собор велично диригував над какофонією. А десь зовсім поруч гуділо метро «Контрактова площа», зацікавлені роззяви спостерігали за роботою оглядового колеса.

Мабуть, ця частина Києва була найпрекраснішою. Запах паніні з дешевих продуктових магазинчиків вдало гармоніювало з архітектурою споруд і будинків, декотрі з яких стояли тут чи не з часів Київської Русі. Музеї, кінотеатр, туристи і площі - усе переливалося, бігло, гукало і піддавалося хвилі життя. А над природнім безладом цим бездоганно вторувало небо. Блакитне і бездонне, як очі вчорашнього хлопця. Такі… Стоп! Який хлопець? Марійка протерла очі і здивовано оглянулася навкруги. Ну і присниться. Дівчина мовчки опустила ноги і зиркнула на своє відображення у дзеркалі. Нічогенька картинка. Русяве, ледве не до пояса, волосся ніби хто пошматував ночі: таке сплутане було воно і мало, чесно кажучи, жалюгідний вигляд. Довгі худенькі ніжки і такі самі ручки. Складалося враження, що Марічка зламається від першого поштовху. Їй це подобалося у собі: зовнішня кволість, що примушувала людей складати тисячі стереотипів у голові. Одного разу вчитель у школі поцікавився в неї, чи не страждає вона від насмішок однокласників або навіть фізичного насильства. Марічка розсміялися йому в обличчя. Він більше не питав.

«Непогана ідея чогось і з’їсти», - підказав їй мозок.

«Дякую, у тебе завжди геніальні ідеї, починаючи від аргументів, які ти підкидаєш мені на дебатах в  університеті, і закінчуючи проханням поїсти», - усміхнулася Марічка.

Вона любила розмовляти сама з собою. Друзів ніколи не шукала, а довіряла лише татові. Водночас мала блискучу здатність не соромитися нікого і ніщо і вміла починати розмову. Може, не даром вирішила стати соціологом. Марічка залила сухий сніданок молоком. Подумки подякувала, що сесії та іспити закінчилися, і кілька тижнів літа можна прокрастинувати. А там - і політ до Америки. Маленька зйомна квартиру запитально слідкувала за дівчиною, мовляв: «Що будемо робити далі?»

« О, дівчинко моя, хіба нема на світі прекрасних речей, які чекають, коли ми візьмемося за них?» - ніби потаємно дражнилася Марічка.

І наче у відповідь на свої слова підскочила до столу, схопила планшет і зателефонувала тату по Face Time.

« Привіт, сонечко!» - його голос лунав на всю кімнату.

Ніжний і простий. Теплий, ніби молоко з медом. І невловимий, як сонячний зайчик на вікні. Марічка любила тата. Вони поговорили і про Львів, і про їхню улюблену кав’ярню на розі вулиці, і про роботу Марічки. Вона встигла доповісти тату, що їхня компанія нагородила дівчину званням « Найпродуктивніший трафік-менеджер», але хіба є їй щось до тих кострубатих слів? Адже продуктивність - не завжди про успіх. А й проте, коли мимоволі не можеш приховати усмішку, бо закохуєшся у робочий процес. Дзвінок у двері, ще один. І ще. Хтось настирливо намагався привернути увагу жительки квартири.

- Сонечко, до тебе хтось прийшов? -стурбовано запитав тато. 

- Ти ж знаєш, що я нікого не чекаю. А якщо хтось дійсно потребує моєї уваги, він дочекається, коли я завершу розмову з тобою.

Насправді Марічка і сама була не на жарт здивована ранковим візитом, але намагалися всіляко приховати свою тривогу. І лише коли останній звук татового голосу загубився серед мільйонних дзвінків Скайпу, вона повільно підійшла до дверей. Можливо, той, хто так настирливо намагався привернути увагу, уже пішов? Десь глибоко в душі Марічка вірила, що так і є. Проте все-таки прочинила двері. Хтось миттєво потягнув їх на себе. Дівчина зойкнула, і усміхнене обличчя незнайомця з’явилося перед очима. Вона вже бачила його вчора. Це точно був він. Сум його блакитних очей не забувають за секунду.

Трішки оговтавшись, Марічка скривилася:

- Чим завдячую такому набридливому гостю?

- Прийшов послухати порцію твоєї щоденної філософії. Про літаки, надію та інше.

- Запізнився! Лекція філософії була годину тому, - єхидноо блиснула рівними зубками Марічка.

- А обід коли?

- Тобто? До чого тут обід?

- Бо на тебе не можна дивитися без сліз. Така худенька, - парирував Максим.

- Ага! Тобто зараз я отримаю дозу порад і настанов коли і що їсти. Дякую, та я відмовлюся. Вже до тебе тисячі розумників нагадували мені про це.

- Може, тому, що ти ні разу не послухала їх, і бідні люди вважали за обов’язок нагадати тобі ще раз. Дозволиш зайти? - уже лагідніше поцікавився хлопець.

- Мені 19, нагадувати нічого не треба, - буркнула Марічка.                               

І вони зайшли. Максим - із тим незрозумілим сумом і Марічка -міцно захищена від світу своїм же характером. Максим встиг помітити, що дівчина знала ціну порядкові. Всі речі лежали так, ніби їх розклали за призначенням. Маленька квартира світилася затишком. Але ця дівчина! Їй тут не місце! Сильна і вольова, вона ніби вибрала собі зовсім не те тіло. Таким годилося би бути президентками, активістками і військовими командирками. А вона сиділа у цьому тендітну тільці і сіяла незвідану силу.

- Мене звати Максим, - перевів подих хлопець.

- Чудово. Тепер, власне, я зможу жити спокійно, - так щиро розсміялася Марічка.

Вона підбігла до дверцят шафки і дістала м’ятну карамельку. Не знала, чи буде це виховано, але потребувала м’яти, коли хвилювалася.

- А що з приводу тебе? Так і залишишся незнайомкою з присмаком м’яти? -  здивовано поглянув Максим.   

- А хіба це має значення?

- У житті все має значення. Навіть ім’я людини.

- Марічка.

- Дивно зустрічати щось схоже поміж модернізованих імен мегаполіса.

- Тоді уяви, що тут немає міста. Ні машин, ні інфраструктури, ні божевільних людей, - знизала плечима Марічка. - Тільки ти і це ім‘я.

- Камон, так нечесно! - вигукнув хлопець.