Розділ 4

Полудневі сутінки повільно заповзали до міста. Марічка саме перебігала через пішохідний перехід, коли машина якоїсь дивної конструкції засигналила їй. Дівчина не могла розгледіти водія, та і сказати напевне, чи то була жінка, чи чоловік - теж. Вона приклала долоню до обличчя, щоб краще розгледіти постать, яка раптом виникла перед нею. Здоровило, років 50, увесь насуплений зі скороченою гримасою. Такий точно не вилізе для того, щоб просто привітатися.

- Хей, маленька, а тебе ніколи не вчили, що дорослим дядям треба давати дорогу? - зміряв він поглядом дівчину.

- Я, мабуть, трішки не зрозуміла. Я переходила дорогу в належному місці. Ви самі бачили! - розсердилася Марічка. 

- В належному місці, - перекривив її чоловік. - А такій лялечці  не страшно самій гуляти ?

- Ти зовсім збожеволів ? Проснися, дядечку! - уже майже закричала дівчина і перейшла на «ти».

Емоційності Марічці було не позичати. Студентка за звичайних обставин була спокійною і зосередженою. Аж тільки починало пахнути смаленим, як Марічку було вже не зупинити. Вона червоніла, її карі очі гостро впивалися в суперника. Русяве, до того ж неслухняне, волосся тремтіло і ніби оживало. Акуратні, підфарбовані брівки вигиналися у німому спалахові гніву, а повні губи навіть розтулялися. Марічка тремтіла усім юним тілом.

- Ну і стерво! — розлютився водій машини і замахнувся на дівчину.

 Але заподіяти шкоди так і не встиг: якась химерна фігура підлетіла до нього і зацідила прямісінько в зуби. Чоловік ще секунду протримався на ногах, а потім зі стогоном повалився на землю. 

- А ти відпрацював удар сьогодні, - похвалила незнайомого рятівника ще одна постать, яка непомітно підійшла у розпал цього шоу. 

- Нехай не створює пробок на дорогах і не лякає красунь. Так, дядечку? - усміхнувся рятувальник і допоміг підвестися нахабному водію.

- А я? А я що? - чоловік мав жалюгідний вигляд: губа напухла, на обличчі просочувалася кров, і здавалося, що він от-от заплаче. 

- Їдь звідси! — підійшов ближче другий юнак, що до цього залишився осторонь. 

Чоловік мовчки почвалав до машини, помітно згорбившись. 

Марічка зависла десь між просторами реальності. Вона хотіла крикнути хлопцям, що ті даремно втрутилися: вона і сама могла врегулювати ситуацію. Натомість мовчки жувала гумку, м’яту, і проводжала дві постаті поглядом. Отямилася вона лише тоді, коли почула звук двигуна десь зовсім поруч. Під’їхала машина — спортивне Audi. Скло опустилося, і усміхнене обличчя весело крикнуло:

- Сідай, красуне!                                  

 Це були її рятувальники. Марічка вже повністю прийшла до тями і судомно стиснула кулаки: 

- Перестань мене так називати! 

- Ой, які ми злі, страшні і вперті, - щиро констатував Андрій. 

- Ти щось недочув? - глухо повторила дівчина. 

- Андрію, не чіпляйся до людей. Їм хочеться бути впертими і виглядати впевнено, - Максим окинув поглядом Марічку.

Сила люті, пекучої і нестримної, охопила дівчину:

- А знаєте що? Я сяду. Хіба я боюся двох хлопців?

Вона відчинила двері салону - тепле літо увірвалося до середини. Але було щось у тому повітрі ще. М’ята: приторна, гірка і зваблива. Така, як і ця дивна дівчина.

Андрій рушив з місця.

Спочатку ситуація гнітила Максима. Він почав жалкувати, що попросив друга зупинитися там, на пішохідному переході. Вони якраз поверталися зі спортивного залу: стомлені, але зі впорядкованими думками. І тут тобі на: затор. Довелося зупинитися. Вони почекали. Але коли терпіння стало набридати, Максим не витримав і вирішив подивитися, що ж спричинило затор. Рефлекс спрацював інстинктивно: якийсь мурмило, маленька незнайомка. Максим і незчувся, як ударив чоловіка.

- І чому ви посварилися з тим опудалом? - підморгнув у дзеркало Андрій.

- Слухайте, хлопці, я ніколи ні з ким не сварюся! - скептично заявила дівчина.

- Ага, - задумливо протягнув хлопець. - Тому водієві просто набридло вести машину, і він вирішив влаштувати невеличкий концерт.

- Хей, я ні до кого не чіплялася і нікого не провокувала.

- Такого не буває! Хіба ти не розумієш? - Максим і сам не помітив, як його голос зірвався на крик.

 Хлопця гнітила ця ситуація, ця дівчина із чистими карими очима і присутність Андрія. Останнім часом його дратувало майже все. Зустрінь він би цю дівчину десь за містом, серед поля або не березі моря, він би навіть визнав, що вона красуня. Але тут, серед спеки міста, він волів, щоб вона забралася геть із машини.

- У житті буває все: падають літаки, розлучаються кохані, помирає надія і губиться останній шанс. Питання не у тому, чи віриш ти у це. А у тому, чи готовий ти не здаватися! - різко відповіла Марічка.

- То куди тебе підвезти? - розрядив ситуацію Андрій.

- Я живу на Подолі, - зніяковіла дівчина і назвала адресу.

- То це зовсім поруч, - усміхнувся хлопець. - Маленькі дівчатка не вештаються далеко від дому?

- Спитаєш у них, - саркастично заявила Марічка.

Останній кілометр дороги вони їхали мовчки. Кожен думав про своє: Андрій - про спортивних дівчат, з якими він планував зустріч ввечері; Марічка - про поїздку закордон, а Максим - про м’ятну незнайомку позаду, імені якої він не знав. Машина зупинилась, дівчина відчинила двері.

- А ти маєш рацію: у житті буває все. Я завтра зайду до тебе. Адресу я запам’ятав, - задумливо мовив Максим.

Незнайомка усміхнулася, ніби не було у тому нічого дивного і розчинилися у бруківці старого Андріївського Узвозу. А за нею зник і запах м’яти.