Розділ 2

Марічка мріяла. Сиділа на даху якоїсь багатоповерхівки і закохувалася у красу неба. Невпинно, безповоротно. Вона обожнювала колір синяви. Той нагадував їй про дитинство, таке далеке і незрозуміле.

Внизу мчали машини і тролейбуси, бігли поїзди і кричали підлітки. Група студентів емоційно ділилися враженнями від заліків і сесій. Якась дівчинка просила морозиво і періодично хникала.

«Треба сконцентруватися. Зловити мить і заспокоїтися», - так казав мозок Марічці. Попереду поїздка закордон: один американський фонд, що спонсує талановиту молодь, виділив грант на дослідження гендерної рівності, і вона, як найкраща учениця соціологічного факультету Києво-Могилянської академії, таки зуміла зловити момент.

А по небу бігли хмарки і співали двигуни залізних коней. Літо танцювало на сходах і дахах. Проникало у вікна гіпермаркетів і лоскотало маленьких постатей, що заходили в підземний перехід або ловили автобуси за хвости.

Три тижні тому Марічка повідомила про свою поїздку тату. Він, власне, був єдиною людиною у всьому Всесвіті, кому довіряла ця 19-річна студентка. Братів чи сестер у неї ніколи не було. Та вона й не була певна, чи поділилася б з ними, якби такі люди існували. Мама покинула сім‘ю через сім місяців після народження Марічки. Вона вважала себе тією прогресивною феміністкою, яких їхній Львів ніколи не бачив. Марічка вважала це радше недбалістю, ніж емансипацією жінок.

Тато був щасливий: він пообіцяв, що купить до її від‘їзду стільки м‘ятних гумок і карамельок, скільки вона, татова донечка, захоче. А Марічка обожнювала м‘яту. Її запах. Чи то був навіть не запах рослини, то - аромат дитинства. Тих м‘ятних чаїв, солодкого печива і липких цукерок, які танули на язиці, ніби бізе. Яке бізе? Жодні солодощі і десерти не могли зрівнятися із насолодою від м‘ятних пахощів. Марічка боготворила їх.

Вона кинула швидкий погляд на годинник, що міцно тримався на худенькому зап‘ясті. Обвела поглядом вулицю знизу і востаннє вдихнула на повні груди повітря і пилюку Києва.

Літо танцювало переможний танок.