Глава 36. Не-чародій на скатертині

Наступив перший день Місяця Першого Холоду.

То був перший день четвертого місяця першого року Відкритого Ока. Ера Сонцеоких тільки почалася та й так скоро підійшла до свого безславного фіналу.

Осінній холод бадьорив, не давав зануритись у породжений втомою напівсон.

А над хвилями прерій на сході піднімалося сонце.

Сьогодні був би день його теплої влади, коли не айсберг, який повільно плив небом.

Айсберги, як водиться, йшли над цими краями протягом Місяця Опалого Листя.

А той, що плив зараз над містом, був рідкістю. І годи вважали такі ранні айсберги поганим знаком – поганою прикметою.  

Коли б не бої на вулицях і дахах, жителі Старміста любувались би цим кремезним осіннім гостем на небі.

Сівер заспокоївся, і айсберг завіс над північними кварталами Старміста.

Втомлені чародії дивилися на це, та й бачили, як навколо айсберга почав літати той самий човен з учнями та чародіями. І це було дивно, тому що вони всі повинні були летіти до Озерного краю – на один з маленьких островів на Мармуровому озері. Мабуть, пілоти визнали таке рішення більш безпечним.

Човен усе ж таки приземлився на айсберг, і на схили висипали вчителі та учні. Там, на сніжно-крижаній поверхні, в двох тисячах колод над землею, вони виглядали як живі мітки на листі паперу.               

Стоячи там, на пологих схилах айсберга, вони роздивлялися Старміст, але ніяк не змогли би побачити тих сонцеоких, які залишились на захисті школи.

Сім чародіїв, що боронили Старміст, створили ланцюг сили, знаходячись в якому, вони плели найсильніші мережива.  

То була майже засідка. Але вони не залишались на одному місці – час від часу чародії заходили в інший двір, прохід або провулок. І кожного разу ставали так, щоби бути прямо навпроти головного підйому на пагорб цитаделі – за спиною тих, хто намагався зайти до неї.

Спочатку, вчора вдень, вороги намагалися забігти туди великим загоном – майже чотири десятки воїнів.

Атака проти них пройшла ідеально.

Спочатку – незрозумілий напад звірячого страху на розум того воїна, що ішов першим.

А потім відразу – дощ із каміння на голови інших.

І нарешті, коли вони поранені втікали, чародії зробили цеглу вулиці такою рідкою, ніби то була вода, і вороги в ній просто тонули.

Пізніше, за кілька годин, супостати знову пішли в атаку – їх було ще не менше тридцяти.

Однак, створена чародіями пилова буря зупинила їхній порив, а потім – знову кам’яний дощ. І знову ж – рідка вулиця.

Вороги не відступили. Бо то були відчайдушні дикінги, які не цінили життя та й звикли до безкінечної боротьби.

Вчора ввечері вони змінили логіку атак і почали наступати маленькими загонами.      

Хтось пояснив їм, що в місті є дивні люди, дуже дивні – чародії, від котрих треба позбутися заради успіху.

І дикінги пішли шукати тих чародіїв.

Ворог наступав увесь вечір та всю ніч поспіль.

Хвилі страху.

Блискавки.

Потоки вогню.

Чародії добре відбивалася, але світанок  вони зустріли без сил. Виснажені, охлялі, вони тільки тепер зрозуміли, що основного вдару ще не було – тільки зараз настав його час.

Сонцеокі чули тупотіння, грім якого насувався з півдня – з найменш очікуваної сторони.

Так ще одне артанійське військо обійшло місто та й наступало вулицею Сонця.

Чарівники приховалися за кутом одного з будинків і встали дугою. 

Першим стояв Сталевол – він завершував кожне мереживо та направляв ці сили.

Другий – Верб, який бачив майже все, що і перший.

Третя – Лай – вона могла побачити дещо таке, що бачили Верб і Сталевол.

Але ті, хто стояв позаду неї, не бачили нічого – вони могли лише будувати догадки.

В кінці такої ланцюга-дуги стояла Сона – дівчина збирала сили квіток, трав та й тих невеликих деревець, які росли вздовж навколишніх вулиць – все це заради перетворення на чари.  

Сона вже відчувала, що вони висмоктали все, що було навколо.

Так вони, чародії Колодязя Життя, вбили землю під власними ногами – на сотні колод навколо. І тепер залишалося два шляхи: відступити туди, де залишались незаймані сили та залишки якихось чар, чи брати вже власні.

– Я їх бачу… Підходять… – шепотів Сталевол.

Чародій дивився на шість десятків гарно озброєних воїнів, які поспішали підійнятися на пагорб цитаделі.

Це виглядало би як самогубство. Проте ворог усе файно домислив, наче то були довгі розрахунки, а не якась догадка.

Чародії дійсно мали вбивчі мережива та й зараз узагалі підібрали найсильніше. Але вони не мали сил, щоби вдарити цим сплетінням.

В самій цитаделі сиділи тільки служителі з п’ятьма двоствольними рушницями, але вони мали замало набоїв та й, скоріше за все, збиралися здатися ворогам, як би ті перемогли. А ті дійсно наближалися до перемоги над магами.