Глава 35. Останній день чийогось життя

Жовте листя.

Ранок.

Прохолода.

І грім десятків аркебуз.

На пагорбах, на західному краю Старміста, своїм ходом ішло бойовисько.

Джейран уже дивилася в той бік – бачила, як десятки вершників, лава за лавою, наступали на сібістійців. Вони били з пістолів, накатували хвилями атак, рубали мечами. Але вони не могли воювати проти природи, що створила схили, тому кожна атака закінчувалась відходом сил. Милрідівські пастухи та дикінги Блуда вміли битися лише проти розбійників та й зовсім диких племен. А для Джейран це виглядало, просто, як смішна самовбивча завзятість.  

Джейран багато чого могла сьогодні побачити, завдяки підзорній трубі. То був передсмертний подарунок необережного года, котрий став першою жертвою ранку. Той год, на передсвітанні, зайшов у безлюдний дім, щоб опорожнити своє тіло, і зустрів там унтарку. Отож, він став першою ціллю щур-отрути. Дерев’яний болт поцілив у ногу – году вистачило зовсім трохи часу, щоби перетворитися на щура. Він став дуже агресивним, намагався укусити, і Джейран довелось його розчавити.

З тих пір вона перетворила ще одного годського стрільця, коли він перебігав між будівель, через вулицю.

Але інші годи були важкою ціллю для Джейран.

Вона спостерігала за ними, та бачила, як вони ховалися на дахах та займали в будинках файні місця біля вікон і на горищах. 

Однак вона вміла чекати.

Липкий холод неприємно обіймав плечі, вкриваючи дівчину гусячою шкірою. Ці відчуття бадьорили, штовхали вперед.

А Джейран все чекала на бій.

Унтарка не знала план годів, проте він був простим. Отже, невисока цегляна стіна, збудована під випливом Глузда, мала шість воріт, і годи залишили їх відкритими. Усі, окрім північних. Те і було пасткою, бо годи сподівались на те, що люди Лапасобаки не підуть через відкриті ворота. Тому годські лицарі чекали, коли артанійці розіб’ють кволі північні ворота, щоби прорватися вглиб міста. Саме Північна вулиця, заставлена, переважно, покинутими дерев’яними будинками, була ідеальним  місцем для засідки.

Годи також видали найбільш лояльним і багатим містянам аркебузи та навіть важкі довгі мушкети. Такі стрільці повинні були відволікати увагу артанійців.

Крім того, годи розкидали п’ятдесят чародійських учнів по сім’ях містян. Це виглядало, як вірний крок. Бо, хоч артанійці і мали кільце для пошуку чарівників, однак вони не могли перевірити кожну домівку. Таким чином, щоби знайти п’ятдесят учнів, люди Лапасобаки перевернули би догори ногами кожну колоду.

Всього, книги обліку школи мали сто два живих учні, але в це число входили Люберт «не-чародій» та Джейран, яку всерйоз ніхто не вважав «учницею».  

Минулого дня, ввечері, легкий та красивий повітряний човен забрав двадцять найталановитіших та двадцять наймолодших учнів. На човен сіли також Змій Змієдавсин де Гордуба, Радмус де Кут, Максимум де Сімозер та Сакура де Синєброд.  То було «насіння» нового покоління Сонцеоких на випадок на випадок гибелі чарівників, що залишились у місті.

Та й ще десять підлітків Сонцеокі відправили на погост Крива Ріка, який стояв неподалік і теж був захищений від деяких чар зовнішньою стіною Глузда.

А більшість чародіїв, одинадцять Сонцеоких, залишились на пагорбі цитаделі, в її головному внутрішньому дворі. Всі, окрім Глузда – лише він кудись побіг, маючи якийсь хитрий план.

Джейран була впевнена, що Сонцеокі вже кілька днів поспіль займалися чародійством.   

Звісно, вона не могла бачити, що саме творили Сонцеокі.

Доки унтарка готувалася до бою проти годів, чародії плели мереживо, здатне заспокоїти цитадель. Так вирішив Глузд.

– Я вже більше не можу! – впавши на коліна, простогнала Леда де Сімстін.

Одинадцять Сонцеоких багато годин поспіль тримали живий ланцюг, необхідний для складного мережива. Але в якийсь момент коло сили розірвалось.

Леді здалося, що так вийшло відразу після того, як Верб де Сімозер утратив тяму та звалився з ніг.  

– Ми завершили? – негучно спитала Сона де Тур.

– Вона мовчить! – майже закричав Сталевол де Сімозер, який давно уже стояв навколішках. – Ми завершили, так… Тепер це – просто споруда…

– Забагато сил на це пішло… – тихо промовила Сона.

Дівчині відразу не сподобався план Глузда. Звісно, вона вважала «приспання» вежі важливим ділом, але колись – не зараз.

Ідея Глузда була в тому, щоби сховатись у глибинах головної вежі, а перед тим – зробити їх тихими та безпечними.

– Верб так мило спить обличчям у пилу… – втомлено посміхнулася Сона.

– Еге ж! Він – невинний. Але, через нього, все майже стало марним… Он так буває… Не вистачило сил… – так міркувала Леда.

– Коло розірвалося ще до цього – до того, як він упав, – впевнено сказав Сталевол. – Весна де Полека просто взяла та й вийшла, а всі навіть не помітили…

– Куди вона пішла? – спитала Сона.

Не знаючи відповіді, чародій промовчав.