Глава 34. Без плаща

Глиб де Сімозер був ученим, тому він добре знав, що майже кожна людина в Сібістолм-і-Гомед починає свій день з питання: «Іти чи ні?».

Фермер уранці вагається, чи йти йому до поля – під палюче сонце.

Шахтар не знає, що йому робити із шахтою.

А геній обирає між дослідами та відпочинком.

Ось такий вибір перед Глибом і не стояв.

Бо він усе уже вирішив для себе: «Не йти».   

Він так утомився від походів до готелю, з готелю – на дах, з даху – до вікна, і через кімнату, таємним проходом, до покинутої таверни, а з таверни – до школи.

Іноді, лазячи між будинками, він відчував себе крадієм і щиро боявся годських патрулів.

Він просто стомився.

Але ж головне – сьогодні спливав ультиматум Лапасобаки. І артанці збиралися вбивати чародіїв.  

І не з таких думок хотілося починати свій ранок.

Він повернувся на інший бік – до Ліл.

Вона прикидалася, ніби спить.

Глиб ніжно доторкнувся пальцем до невеликої горбинки, яка прикрашала її красивий профіль, а потім пройшовся нижче – до кінчика носу, та обережно натиснув.

Ліл усміхнулася, не відкриваючи очей.

І він жадібно припав до її світлих губ.

То була його солодка вічність.

Але вона хотіла гратися та вкусила його.

Після цього вона сама поцілувала Глиба, ніжно та обережно, наче не було ніяких укусів.

А потім ще раз, і ще.

Глиб не бажав її відпускати. Але Ліл все ж таки піднялася та підскочила до вікна.

Дівчина високо підняла та зав’язала своє розкішне волосся та поправила світлий домашній хітон, цнотливо закривши соски.    

Вона кинула погляд у бік ученого. Її миготлива посмішка ніби казала: «йди до мене». І він відразу ж підійшов.

Ніжно обійнявшись, вони стояли біля вікон західної кімнати – мовчки дивилися на ранкове місто.

Глиб жив на площі Книг – у будинку з мудрованими цегляними візерунками на фасаді, декоративними квадратними баштеньками та кутастими еркерами. Все це, а також ярусність його поверхів, видавали в домі турський стиль.                

На тій самій площі стояв і Сімозерський університет, величні форми якого нагадували дивний торт. А ідеально гладкі купола лише підкреслювали таке враження – їхнє покриття мало апетитно-кремовий колір.

Добігав до кінця Місяць Вина, перший місяць осені. І невисокі дерева, що широкими ланцюжками тягнулися до берегів Янтарного озера, не просто отримали золотисте вбрання, але і почали його вже втрачати.

– Сьогодні я не піду, – нарешті зізнався Глиб.

– А чому? – спитала вона.

Ліл змінила позу, взяла довгі локони коханого та почала плести косички. Вона завжди так робила зранку, аби він приходив до Старміста з трьома чи бодай з двома її косичками.

– Одна учениця вкрала мої секрети отрут… Прочитала, запам’ятала, повторила… Не хочу навіть думати, що вона з ними зробить… – зітхнув учений. – Інший мій учень… колишній учень… він учора вкрав мій ключ від кімнати, де лежить річ, яку в нього забрали Сонцеокі. А він хоче її повернути…

– Хоче повернути своє? – посміхнулась Ліл.

– Ага… Він сам зізнався – повернув ключ… Але, перед цим, зробив копію… Розказав мені про це…

– Буде біда? – спитала вона, завертаючи нову косичку.

– Буде бійня, – відразу відповів Глиб, а потім додав. – Я маю на увазі не учнів, а самих Сонцеоких – чародії натворили дещо безумне… зовсім безумне… Чари взагалі впливають на розум, і чарівники часто стають просто навіженими… Цього разу було так: до Старміста приїхали посланці від тих людей, які вважають себе наступниками Артанії – з ними був і Гай Милрід де Лис… Так, клан Милрідів об’єднався з ними, але то вже інша тема… Отже, потім була розмова… Сонцеокі могли просто відбрехатися, відповісти ухильними словами… Але Глузд, їхній головний, почав злити «артанійців» – він несподівано став дуже вірним псом годів, хоч сам їх і ненавидить… Там були ще й дикінги – один з них почав лаятись. І Кора де Дубліс стала творити якесь чарівницьке мереживо… Я впевнений вона збиралась його вбити, тому що я помітив, наскільки злякались ті Сонцеокі, хто це бачив… Інший дикінг теж відчув, що вона робить якесь зло – він вихопив пістоль і поцілив у неї. Але вистрелив просто високо над головою... Я можу помилятись, тому що чародії займаються мозколамством і залазять у голови людей, коли це тільки можливо… Так чи інакше, можна було вчинити зовсім інакше – погасити безумство, яке почалось, чи взагалі його не починати. Однак же, Злат де Дубліс, брат тієї Кори, вирішив просто вбити дикінга з пістолетом… Це виглядало як «страта»… Я бачив очі артанійців у ту мить, і вони наче втопилися у власному страху…

– Головне, що для тебе все закінчилось добре, – сказала Ліл та поцілувала Глиба в плече.

– То – не кінець, а тільки початок… Потім був ультиматум від артанійців – вони потребували, щоби Глузд сам стратив Злата і Кору, та й віддав їм голови злодіїв. І відразу скажу: Глузд відмовився… Мабуть, вибір був дійсно важким… З одного боку – Злат і Кора почали перетворюватись на «творців» – на чародіїв, що не мають меж і творять лихо. І, при цьому, з іншого боку, Сонцеоких занадто мало. Відмовитися від двох чародіїв… для них таке – невідновна втрата… Крім того, наскільки я розумію, Злат і Кора завжди мали дуже добрі відносини з Глуздом, – він зітхнув, задумався та доповнив себе. – Я так думаю, Сонцеокі мать мало шансів на перемогу. Вони почали війну проти війська, в якому сотні, як не тисячі бійців. До того ж, на боці артанійців – зовсім божевільний чародій.