Глава 33. Ультиматум

Годи були всюди.

Годи старі. Годи молоді.

Годи з двома револьверами та годи з одним.

Годи одноокі та беззубі, та годи повністю здорові.

Годи в широких капелюхах та годи в циліндрах.

Безліч, десятки годів.

Дивлячись на це, було важко повірити, що годський народ давно уже вийшов на дорогу вимирання.

Але зараз вони не виглядали як майбутні жертви найгіршої долі.

Годи приїхали на десяти машинах, і жителі Старміста ніколи ще чули стільки моторів водночас.  

Джейран блукала завулками, хотіла затямити, запам’ятати кожну деталь.

Унтарка точно знала – три доби тому сюди приїжджали люди Лапасобаки та ще якісь лісові дикінги з ними. Сталося дещо схоже на перемовини з магами, а потім артанські лицарі швидко втекли звідси.

І тепер було важко не пов’язати це з появою тут годської гармати, котрій протягом годин не могли знайти файне місце.

Джейран уже якось спалила одну годську гармату, і хотіла би це повторити.

Але, по-справжньому, її увагу захопив прилад, котрий годи називали «кулемет». Вона просто загорілася бажанням знищити ту штуку. Таку зброю взагалі не можна було залишати годам. Бо кулемет стріляв револьверними кулями та й, при цьому, легко робив сотні пострілів поспіль, якщо вірити годським розказням.  

Годи не мали своєї мови і гучно розмовляли звичайною артанською – так, що вона, тримаючи добру відстань, могла чути всі їхні розмови. А з цієї балаканини виростали справжні плани, прості та кроваві.

Отож, у Стармісті зібралися двадцять п’ять годів, котрі мали при собі тридцять револьверів та двісті револьверних патронів. Та й ще п’ятсот патронів для кулемету.

Вони добре запаслися. 

Двоє годів були непростими: «намісник рік і доріг» і «намісник Старміста».

Ще троє – кулеметна команда, яку розмістили на найвищій споруді – на даху чотириповерхового будинку.

Інші – просто стрільці.

При тому, гармату годи залишили на звичайних людей.

Та й ще притягли сюди два загони з Озерного краю: в кожному – тридцять чоловіків у однакових блакитних замшевих куртках зі шкури західного оленя та й такихож чоботах. І всі ці люди озброїлися старими аркебузами, глефами та рапірами.

Загони аркебузерів годинами позували перед сімозерським художником, який сюди приїхав, аби закарбувати найкращі бої для книжних картинок.

Годи взагалі дуже серйозно підходили до фільмування та малювання своїх битв.

До Старміста привезли дві кінокамери.

Одну встановили на даху таверни «Чорна доля».

А іншому оператору належало знімати бойовисько прямо з машини, яка повинна була їздити вулицями міста під час битви.

Унтарка також нарахувала ще двох жінок з фотокамерами – серед тих людей, що приїхали сюди разом із годами.                 

Одна з цих фотографинь, як раз, нагадувала Каріоку. Від цього на Джейран нахлинув відчай. Чуже обличчя знову породило спогади, здатні спустошити, давити.                  

Каріока, Ласка та Береза – подруга та сестри – про них так часто думала Джейран, хоч і було дуже важко.

Вона не могла їх знайти, не знала, чи живі вони. І навіть, якби вони теж десь думали про неї, вона, все одно, не мала сил та можливостей бути поруч із ними.    

Дівчина сіла просто посеред переулку і тихо ридала.

В якусь мить їй все тут набридло, і вона не побачила, як вулицями Старміста проїхав вершник на коні милрідівської велетенської породи.

Він заїхав через східні ворота – з боку Старого Мосту.

Розгублені годи, як і всі їхні люди, спішно сховалися в будинках та провулках, і мовчки спостерігали за чужинцем.

Під’їхавши вулицею Гостей, він обігнув пагорб цитаделі проти годинникової стрілки та спішився біля підніжжя головного підйому.                

– Глузд де Білміст! Мені потрібен Глузд де Білміст! – хрипко промовив посланець. 

– Я Глузд де Білміст! – найстарший чародій, побачивши вершника вперше, підготувався до такого ходу справи.

Глузд повільно вийшов з найближчого до цитаделі підворіття. Він з інтересом роздивлявся гостя.

Той носив світлий капелюх стилю милрідівських пастухів, який контрастував із темним шкіряним вбранням, поверх якого він одягнув небітову кірасу, прикрашену гарними абстрактними рельєфами. А його плечі були захищені небітовими наплічниками: правий зображав голову звіра з безкінечних хащ Бескінлісу, а в обрисах лівого Глузд відразу вгадав задню частину тіла тієї самої тварі.

– Де твої чародії? – спитав незнайомець.

Він дістав з-під броні згорнутий трубочкою папірець і протягнув Глузду.

– Читай вголос, – посланець розмовляв із помітним ярним акцентом. – Щоби всі твої чули!