Глава 32. Дикі посли

Сона уважно слідкувала за дівчиною, дивилася, спостерігала.

Чарівниця хотіла би знати, чого від неї чекати – це було просто цікаво.

Сона де Тур навіть не знала, як її звати. Точніш, вона припустила, що ім’я дівчини – «Джейран». Бо саме так найчастіше називали дітей, що мали темну пляму нижче спини – у вигляді джейрана.

Про Джейран було відомо, що вона з Унтара – дівчина казала, що не розуміє артанської, ніби у себе в Унтарі вони мають свою особливу мову, бодай це і було неправдою.

Вона взагалі не ходила на заняття, хоч і жила серед інших учнів.

Джейран проводила свій час у безкінечних прогулянках. Спритна та м’язиста дівчина збудувала собі кілька невеликих файних арбалетів і постійно з ними тренувалася, збиваючи плоди з дерев. І, судячи з усього, вона била з них рибу на ріці, бо кожного разу, повертаючись з Вени, вона приносила форель для таверни «Чорна Доля» – саме вони дали Джейран інструменти для створення арбалетів.

– А вона розумніша за нас, – посміхнувся Сталевол. – Просто насолоджується життям…

Чародій давно уже перехопив погляд Сони та й тепер дивився на те, як унтарка насолоджується п’янкими бродячими фруктами.

Кімнату для дослідів розмістили в куті другого ярусу цитаделі – звідси відкривався гарний вид на схід. І унтарка, як раз, теж полюбляла східні схили пагорбу, який тримав цитадель.     

Сона де Тур відмітила для себе, що Джейран останнім часом принаймні носила одяг – дуже короткий хітон, котрий вона десь украла чи купила. 

– Твоя робота… – звернувшись до Глиба, розсміялася Сона.

– Що ти маєш на увазі? – перепитав учений.

– Хіба вона сама знайшла дорогу сюди? Чи все ж таки все завдяки тобі?

– І який варіант – «кращий»? Я мав би залишити її в Гордубі?

Він не полюбляв такі розмови, тому що Джейран дізналася деякі секреті, котрі вона не мала би знати. Так вийшло, що унтарка, півтора місяця тому, дісталася сюди разом із глибовим рукописом про отрути. І, звісно, вона його повернула неуважному автору, однак при цьому заявила: «Я все вивчила – запам’ятала… Дякую!». А нещодавно перехопила Глиба на одній з вулиць Старміста – підійшла до нього та й сказала: «Я сама створила твою щур-отруту…». Він тоді здивовано перепитав: «Ти знайшла тут навіть вивітрень та пустельник? І статеві залози реккена?». На що унтарка відповіла: «Мені допоміг велетень-садівник. Він живе там, де багато дивних статуй».  

І Глиба це навіть лякало. Він довго йшов до рецепту щур-отрути, створення якої потребувало шістнадцять компонентів. Крім того, туди входили два компоненти, котрі були плодами Бескінлісу – спотворені цим самим Бескінлісом п’ятикрай та грайлоза. І дівчина могла би лише купити таке в таверні – у місцевих мисливців за рідкостями. Не кажучи навіть про те, що композиція отрути мала дуже чіткі пропорції та залежала від пори року та ходу небесних світил. Однак результат був того вартий – фінальна речовина мала перетворювати розумних істот на щурів. При цьому, вона не була чародійством, і чарівники не змогли би знайти її слід. Отже, унтарка стала тепер живою загрозою.

Вчений просто уявив собі Джейран, полюючу на вчителів та учнів –   намалював собі в голові, як вона перетворює їх, одного за одним, на щурів.           І зараз він дуже сильно сподівався, що вона цього не зробить.

– Перепрошую! Дозвольте увійти! – на порозі кімнати стояв Люберт де Погост.

Побачивши учня, всі вони мовчки розсілися вздовж масивного столу, прикрашеного різкими перепадами висот, котрі виглядали як упадини та гори.

Люберт ще ніколи не був у цій кімнаті. Він взагалі відвик від нутрощів цитаделі.

Місяць тому учнів виселили з головної башти – тепер тут бували тільки Сонцеокі.

Крім того, Глузд, задоволений плодами роботи, дав усім ще один тиждень відпочинку – рівно до кінця Місяця Вина.

Але все ж таки Люберта сюди викликали – заради чогось важливого.

Роздивляючись кімнату, він зайшов уперед.

Тут сиділи Сталевол, Сона, Лай та Глиб.

Всі вони, навіть сімозерський учений, обзавелися речами з якихось стародавніх до-керських схронів. Наручі, наплічники, широкі пояси, куртки – Люберт зловив себе на думці, що колись він теж буде носити таке вбрання. 

Ця гарнота була просякнута чарами.

І розмовляти вони хотіли саме про чари.

Люберт звернув увагу на те, що на столі лежала згорнута Шатір.

Рідна Шатір чекала.

А поруч, біля скатертини, стояв дуже високий рундук кубічної форми, створений з темно-тьмавого металу. Стінки та кришка рундука були вкриті рельєфом, який передавав густий сад, заточений за решітками паркану.  

– Бажаєте пива? – спитав учений.

Вчитель піднявся, підійшов до невеликого барила, налив собі пива та й наповнив ще один келих – для Люберта.

– Випийте… розслабтеся… – сказала Лай де Гордуба.

– Знаєте… Зараз ви всі виглядаєте як дивні герої з книжок! – Люберт захотів зробити їм комплімент та додав сюди доброзичливу посмішку.